Обручка в полі
Віктор Кордун
Проростають сніги,
вруняться білою озиминою:
то сяє в полі трилистому, наче триранному,
тобою забута обручка на пальці.
І вже ні ти сама,
ні подібні до тебе очима й серцями
сестри води і сестри трави
більше не вгледять її.
Не вийти мені в те поле до тебе,
не переступити межі обручки,
не вивільнити тебе ні з обручки, ні з поля:
сидиш ти маленька в тому колі високому,
як на подвір’ї срібному,-
своїм дзеркальним образом граєшся,
наставляєш його прпти маку і соняхів,
відбиваєш листя та промені.
І десь далеко
вчуваєш ту руку,
що затуляються нею
гнізда імен та зерен.
Про вірш
Метафізична елегія про онтологічну відчуженість, фатальну межу пам'яті та недосяжність Іншого, витримана в піднесено-медитативному, ритуалізованому пафосі внутрішнього споглядання.
Історія
Віктор Кордун — один із найвиразніших ідеологів та поетів славетної «Київської школи поезії», що сформувалася на зламі 1960–1970-х років довкола Київського університету імені Т. Шевченка (разом із В. Голобородьком, М. Воробйовим, М. Григорівим та ін.). Опинившись в опозиції до офіційної соцреалістичної доктрини й не бажаючи вдаватися до прямої дисидентської публіцистичності, поети кола обрали шлях естетичного герметизму, мовчання та «внутрішньої еміграції». Творчість Кордуна десятиліттями перебувала під негласним табу й циркулювала переважно в самвидаві аж до виходу перших офіційних збірок доби перебудови («Земля надвоє», 1988).
«Обручка в полі» репрезентує фірмову поетику Кордуна, побудовану на архетипному праслов'янському міфологізмі, трансцендентному заглибленні в буття та ревіталізації первісних стихій. Відкинувши радянську тематичну кон'юнктуру, автор створює власний сакральний часопростір, де екзистенційні травми відчуження і розлуки розгортаються не в побутовій, а у вічній, надчасовій площині українського степового космосу.
Форма
Твір становить астрофічний медитативний верлібр (вільний вірш), характерний для поетики авторів «Київської школи». Ритмічна канва організована не силабо-тонічною метрикою, а внутрішнім диханням фрази, синтаксичним паралелізмом («не вийти мені... не переступити... не вивільнити...») та сугестивною інтонаційною хвилею, що наближає поезію до ритуального замовляння чи псалма.
Звукопис твору вибудований на м'яких вокалічних переливах та витонченій алітерації свистячих, шиплячих і сонорних звуків («прОРОстають сніги, вРУНЯться білою озиминою», «трилистому, наче триранному», «срібному... дзеркальним... соняхів...»), що підкреслює холодний, кришталевий простір відчуження й крихкої дзеркальності.
Як читати
Центральний образ обручки в тексті виходить далеко за межі весільної або любовної атрибутики — це сакральне коло, уланка архетипної циклічності й водночас непроникний онтологічний бар'єр. Обручка окреслює герметичний мікрокосм («подвір'я срібне»), у якому перебуває недосяжна обраниця. Її гра із дзеркальним відбитком символізує замкненість на собі, самоспоглядання й розрив інтерсуб'єктивного зв'язку зі світом, де кохана людина стає недосяжною подобою, ілюзією, відчуженою сутністю.
Символічний простір будується на опозиції «білої озимини / проростаючих снігів» та спалахів природної сили («проти маку і соняхів»). Сестри води і сестри трави відсилають до прадавнього пантеїстичного пласта міфомислення, де людина споріднена з природними стихіями, проте навіть стихійне начало виявляється безсилим подолати межу забуття й фатального відокремлення.
Фінальний акорд твору із провидінням «руки, що затуляються нею гнізда імен та зерен» підносить текст до високої натурфілософії та метафізики слова. «Імена та зерна» втілюють першопочатки логосу та життя: затуляння цих гнізд далекою трансцендентною правицею натякає на містерію таїнства буття, де остаточний сенс людських зв'язків і назв оберігається або зачиняється невідомими надприродними силами.
Теми: київська школа поезії · філософська лірика · екзистенційна самотність · міфопоетика · пам'ять і забуття · герметизм і верлібр