Ліси мої смутні і великі,
залишайтесь зі мною ! —
Я знаю, як вам невимовно страшно
перед навалою ночі :
я теж боюся не вийти із темряви,
але ж вам і втікати несила,
коли тишу поймає сутінь, —
так скорботно вона заступає.
Як настане мій час,
я хотів би назавжди лишитися з вами,
серед просвітлених поглядом Бога
умиротворених ваших галяв :
ні, не метеликом,
ні, не травинкою, —
а самою тільки присутністю.
Елегійний верлібр-молитва репрезентує екзистенційне злиття ліричного суб'єкта з сакральним природним космосом, трансформуючи первісний страх темряви й небуття у трансцендентне прагнення розчинитися в ландшафті чистим модусом буття.
Віктор Кордун — один із найвиразніших і найпослідовніших представників «Київської школи поезії» (поряд із Василем Голобородьком, Миколою Воробйовим, Михайлом Григорівим), що виникла наприкінці 1960-х років в атмосфері інтелектуального спротиву радянському канону соцреалізму. Поети цього кола, відсторонені цензурою від офіційного друку, творили в умовах внутрішньої еміграції та самвидаву, відмовившись від прямої ідеологічної полеміки на користь абсолютної естетичної автономії, герметизму та глибинної архетипної філософічності.
Поетика Кордуна тісно пов'язана з феноменом неоміфологізму та кордоцентричної натурфілософії: природа у його баченні постає не пейзажним тлом, а священним, одухотвореним простором прапам'яті й соборної духовності, протиставленим травматичній ентропії тоталітарного соціуму. Цей текст органічно вписується в медитативну лінію автора, де подолання історичної та буттєвої ізоляції відбувається через релігійно-онтологічний діалог із довкіллям.
Твір становить астрофічний медитативний верлібр (вільний вірш), внутрішня архітектоніка якого тримається на сповідальній інтонації, логіко-синтаксичних паузах та виразній системі внутрішніх цезур. Ритм розгортається від початкового схвильованого звертання через градаційне нагнітання драматизму до просвітленого, філософсько-спокійного кадансу у фіналі.
Поетичний синтаксис маркований риторичними звертаннями, поліптотами й тире, що позначають рух думки углиб сакрального виміру. Звукопис твору вибудований на м'якій алітерації сонорних [л], [м], [н] («Ліси мої смутні і великі...», «невимовно», «умиротворених»), які в поєднанні з вокалічною відлунністю утворюють притишений, сугестивний лейтмотив священної лісової тиші.
Центральною віссю тексту є пантеїстично-екзистенційний діалог між ліричним «Я» та лісом як колективною, мовчазною сутністю. Темрява й «навала ночі» функціонують тут як багатозначні метафори: це водночас і невідворотність біологічної смерті, і досвід історичного мороку, в якому людина відчуває безпорадність перед стихією руйнування. Проте спільність страху між людиною і деревами породжує не розпач, а високу солідарність уразливих часток сущого.
Кульмінація вірша несе потужний теофанічний та інтертекстуальний заряд: галявини, «просвітлені поглядом Бога», відсилають до ісихастської традиції нетварного світла й барокової метафізики споглядання. Смерть мислиться не як анігіляція духу, а як парадоксальне умиротворення через соборність із природою.
Фінальне заперечення речовинного перевтілення («ні, не метеликом, ні, не травинкою, — а самою тільки присутністю») деконструює класичний фольклорний метаморфозизм. Поет відкидає матеріальне переселення душі на користь чистого феноменологічного існування: злитися з вічністю означає стати невидимою духовною аурою, свідомим спокоєм, іманентним священному простору буття.
Теми: Київська школа поезії · філософська лірика · пантеїзм і натурфілософія · екзистенційний страх і темрява · метафізика смерті й безсмертя · духовна присутність