Моєму батькові — на спомин душі
Замкнулось коло,
і розлилися в ньому білі соколи. —
Померлий
відійшов
у сяйво.
Проступають
ізсередини
пухнасті голки інею
і покривають тіло.
Великоока галузка
душі,
така пресвітла — світла,
схилилася над ним.
Жалобним голосом
сопілки,
наче срібло,
прокреслює для себе крила.
До чашки із водою
і до хліба
ніхто не доторкнеться
ні день,
ні два,
ані віки:
чиста стіна
у дзеркалі.
Елегійний метафізичний верлібр розгортає сакральну драму переходу померлого батька у вимір вічності крізь призму автентичного українського поховального ритуалу та міфопоетики «Київської школи».
Віктор Кордун — одна з ключових постатей «Київської школи поезії» (разом із Василем Голобородьком, Миколою Воробйовим, Михайлом Григорівим), феномену українського неоавангарду й герметичного модернізму зламу 1960–1970-х років. Опинившись в умовах суворої радянської цензури та фактичної заборони на публікації (майже два десятиліття вимушеного «мовчання» й самвидаву), поети кола творили поза ідеологічним тиском соцреалізму, зосереджуючись на пошуках прапам'яті, глибинної онтології та екзистенційного буття.
Вірш «Покинута хата» має пронизливу автобіографічну та родинну підоснову, марковану присвятою: «Моєму батькові — на спомин душі». Втрата найближчої людини осмислюється автором не як суто побутова скорбота, а в контексті родової катастрофи — спустошення рідного простору («покинута хата»), що відлунює ширшою трагедією розпорошення традиційного українського патріархального укладу й обриву поколінного зв'язку.
Твір являє собою витончений модерністський верлібр (вільний вірш), зорганізований не зовнішньою силабо-тонічною канвою чи римами, а внутрішньою інтонаційно-синтаксичною пульсацією та цезурними паузами. Астрофічна будова посилює безперервність містичного переходу від життя до посмертя.
Ритмомелодика спирається на глибинний звукопис (алітерації свистячих і сонорних: с, р, л — «розлилися», «соколи», «сяйво», «проступають», «срібло»), що формує ілюзію ледь чутного, кришталево-дзвінкого, жалобного завивання сопілки й холоду промерзання простору.
Образна система вірша тримається на поліфонії прадавніх поховальних архетипів і символів інобуття. «Білі соколи» постають психопомпами — провісниками смерті та супутниками душі, котра покидає замкнене земне коло. Метаморфоза тіла («проступають ізсередини пухнасті голки інею») символізує онтологічне охолодження субстанції, омертвіння плоті, яка втратила життєве тепло, проте натомість «померлий відійшов у сяйво», що свідчить про подолання ентропії через світловий апофеоз.
Центральний образ — «великоока галузка душі», персоніфікований дух, який ніжно схиляється над покинутою оболонкою. Мотив голосу сопілки, що «прокреслює для себе крила», синтезує українську фольклорну поховальну лейтмотивіку (сопілка як медіатор між світами) з неомодерністським візіонерством. Покинута хата стає священним простором тиші й зупиненого часу.
Фінал поезії моделює непорушний традиційний погребальний звичай: залишені чашка з водою та окраєць хліба для душі, до яких «ніхто не доторкнеться [...] ані віки». Дзеркало, традиційно завішене в хаті небіжчика або ж перетворене на «чисту стіну», фіксує безповоротний розрив із матеріальною дійсністю — оптична брама зачинилася, земне відображення зникло, залишивши саму лише незайману порожнечу вічності.
Теми: пам'ять роду · поховальний обряд · смерть і безсмертя · Київська школа поезії · метафізика буття · архетипи та символи