Як мама пісню заведе —
сідаємо гурточком:
сестричка, я, щеня руде,
курчата й мудра квочка.
Співає мама про коня,
що заблукав у полі.
Ніхто його не перейняв —
ще й досі на роздоллі.
І розквітають враз слова
зелені й василькові.
Співає мама й вишива
всіх нас на рушникові.
Виводить голочка швидка —
стібочок по стібочку —
на полотні мене й рудька,
курчат і мудру квочку.
Твір являє собою світлу ліричну візію гармонійного родинного космосу, де материнська пісня постає магічним актом творення й оберегового увічнення світу дитинства через сакральний образ вишиваного рушника.
Віктор Кордун — один із найвизначніших представників «Київської школи поезії», дисидентської за естетичною настановою плеяди 1960–1970-х років (разом із Василем Голобородьком, Миколою Воробйовим, Михайлом Григорівим). Потрапивши під негласну цензурну заборону радянського режиму після виключення з Київського університету ім. Т. Шевченка у 1967 році через участь у самвидаві та національно-культурному русі, Кордун понад півтора десятиліття був позбавлений можливості друкувати власні філософські та герметичні вірші у легальній пресі.
У цей період «внутрішньої еміграції» та офіційного мовчання вимушеним або свідомим творчим прихистком для багатьох витіснених на маргінес шістдесятників і поетів Київської школи ставали дитяча література та художній переклад. Поезія для дітей давала змогу Кордунові реалізувати arche-образи рідної землі та фольклорного мікрокосму без компромісів із соцреалістичною ідеологією.
Вірш «Пісенька про маму-чарівницю» оприявнює характерний для світогляду Кордуна неоміфологізм: у дитячому регістрі розгортається архетип Матері як Деметри / Мокоші, де побутова сцена слухання пісні й вишивання набуває статусу онтологічної моделі українського буття.
Вірш написаний правильним чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає звучанню легкості, співочої пластики та наспівної грайливості, цілком суголосної пісенній природі твору. Синтаксично та метрично строфіка тяжіє до трьох класичних катренів із перехресним римуванням (АбАб), попри запис суцільним текстом.
Римування чергує чоловічі й жіночі клаузули (заведе́ — руде́, гурто́чком — кво́чка; коня́ — перейня́в, по́лі — роздо́ллі тощо). Звукопис багатий на м'які сонорні алітерації ([л], [н], [р]) та легкі свистячі й шиплячі ([с], [ш], [ч]), які імітують шелест нитки, плин материнського голосу («розквітають враз слова зелені й василькові», «виводить голочка швидка — стібочок по стібочку»).
Образна тканина твору вибудувана навколо трансформації пісенного слова у зриму пластичну матерію. Мати постає як деміург («чарівниця»), чия пісня не просто розважає, а буквально матеріалізує красу: «розквітають враз слова зелені й василькові». Синестезійний образ квітучих слів безпосередньо змикається з актом вишивання — стародавнім метафоричним перетворенням звуку й долі на полотно долі (рушник-текст, рушник-доріжка).
Фольклорний мотив «коня, що заблукав у полі» та лишився «на роздоллі», виконує функцію інтертекстуального місточка до народної балади та козацької лірики, вводячи у затишний світ дитячого кола категорію вільного степового простору й туги за недосяжним. Водночас цей безмежний простір урівноважується захисним куполом рідної оселі, де персонажі — «сестричка, я, щеня руде, курчата й мудра квочка» — творять гармонійний ідилічний космос єдності людини й природи.
Філософський підтекст вірша криється в сакралізації рушника як оберега: вишиваючи дітей поруч із рудьком та курчатами, мати закріплює цей миттєвий стан безтурботного дитинства у вічності. Голочка стає знаряддям фіксації пам'яті та любові, протиставляючи тимчасовості тривання родинного щастя.
Теми: образ матері · світ дитинства · материнська пісня · мистецтво вишивання · родинне коло · гармонія з природою