Немовлене ім’я
Віктор Кордун
1 П р а п е р в і н ь
У чомусь незнаному,
зеленовихрому
гуляло невидимо:
цвіло безпричинно — буяло безлисто,
сміялось безгучно — ридало безслізно,
жило безупинно і дихало сріберно,
а що — невідомо.
І себе являло
то зблиском, то променем,
дощу крапелиною, сном надозерним,
а як — не збагнути.
Лиш тільки побачено
й названо його, —
змаліло й спинилося:
що перше — те лугом,
що друге — косулею.
Безмежна неназваність
в імені — берег.
2 Я т е б е н е н а з в у
Дивишся так далеко,
наче далеко в себе:
не тривожся, ні, —
я тебе не назву.
Ген ріки круглі
течуть за зграйками риб,
що примхливо пролинули тут удосвіта,
коли ще дені не усталився, —
ти дивишся в них далеко,
наче далеко в себе.
Табуни безликих і чистих вогнищ
блукають по бездоріжжях,
шукаючи призабуті яерела світла,
щоб ввійти у нього, —
ти дивишся в них далеко,
наче далеко в себе.
Хміль плететься і крутиться,
запрагши уподібнитись дневі
і сховати в прозорості тих звірят,
котрі ще не зазнали
від наших поглядів
обов’язковості тіла:
не тривожся, ні,-
я тебе не назву.
3 Д и м н а в у с т а х
Ім’я твоє — це берег
мого існування.
Благословляється на світ
твоїм розсвітним іменем.
Ним означаю кожен день,
молюся ним беззвучно
й цілющо сповідаюся.
Твоїм найменням заклинаю трави
і викликаю п’янкі дощі,
велю твоїм ім’ям
цвісти степам і лукам.
Мовчу так іменем твоїм,
аж терпне в роті,
і дим священний
гіркне на вустах.
Про вірш
Триптих розгортає онтологічну драму номінації та буття, де найменування постає водночас актом опредметнення й катастрофічного звуження первісної прасутності, а мовчання й неназваність — найвищою формою збереження сакрального.
Історія
Віктор Кордун — один із найвиразніших лідерів «Київської школи поезії», що сформувалася на зламі 1960–1970-х років в інтелектуальному колі Київського університету довкола часопису «Хліб і калина» (Василь Голобородько, Микола Воробйов, Михайло Григорів та ін.). В умовах жорсткого радянського цензурного пресингу та репресій проти шістдесятників автори школи свідомо обрали стратегію естетичного та внутрішнього усамітнення (герметизму), відмовившись від будь-якого соціологізованого письма на користь чистої онтологічної та неоміфологічної поетики.
Твір «Немовлене ім’я» втілює квінтесенцію творчої програми Кордуна, зосередженої на прапервісних засадах буття, архаїчному мисленні та проблемі мови як дому сутності. Публікація подібних текстів у підрадянській Україні була унеможливлена через відсутність класової ідеології та неприйнятну для соцреалізму містико-філософську глибину, тому поет десятиліттями перебував в інтелектуальному підпіллі («андеграунді»), а його концептуальні цикли з'явилися друком у повному обсязі лише наприкінці 1980-х — у 1990-х роках.
Форма
Твір побудований як тричастинний цикл (триптих) у формі медитативного верлібру (вільного вірша) з астрофічною структурою всередині кожної частини. Інтонаційно-ритмічна тканина організована не метром чи римою, а синтаксичним паралелізмом, анафоричними рефренами («ти дивишся в них далеко, наче далеко в себе»), інверсіями та градаційним членуванням поетичних періодів.
Звукопис твору спирається на густу алітерацію свистячих, шиплячих та сонорних звуків («цвіло безпричинно — буяло безлисто, сміялось безгучно — ридало безслізно»), що імітує первісне дихання природи, сакральний шепіт і ритуальне замовляння, переходячи у фіналі в густий, фонетично терпкий оракульний спазм («дим священний гіркне на вустах»).
Як читати
У центрі образної системи триптиха лежить фундаментальна філософсько-лінгвістична дилема про межі пізнання та згубність прямої номінації: первісний світ («Прапервінь») живе в абсолютній потенційності й повноті доти, доки не втручається людське око й слово («Лиш тільки побачено й названо його, — змаліло й спинилося: що перше — те лугом, що друге — косулею»). Метафора «безмежна неназваність в імені — берег» вказує на те, що акт найменування проводить жорстку демаркаційну лінію, перетворюючи безконечне на конечне й ув'язнюючи стихійне буття в «обов’язковість тіла».
Друга і третя частини твору розвивають апофатичний модус взаємодії зі світом і Коханою/Абсолютом («Я тебе не назву»). Поет обирає благоговійне утримання від номінації як порятунок від профанного погляду, трансформуючи саму неназваність у літургійне дійство. Ім'я, яке не вимовляється вголос, стає внутрішнім містичним опертям («берег мого існування»), замовним закляттям природи та священним жертвоприношенням, де безмовність сягає фізичної аскези й молитовного екстазу.
Теми: Київська школа поезії · онтологія мови · філософія номінації · герметизм і мовчання · первісне буття і природа · сакральне та апофатика