Будівлі дні ніхто не вирішив,
В очах від Вавилону — чорно.
На каторзі жорстоких віршів
Так тяжко душить слово-жорно.
Все рідше злет. Мотор задиханий,
А нерви тріпотять, як троси,
І, коли серце раптом стихне,
Нас зрадять крила альбатроса,
И не відчуємо, що страчене
Життя, від творчости криваве,
Що нам призначена двозначна,
Як поцілунок Юди, — слава.
1933
Трагічне відчуття каторжної праці над залізним віршем у часи вавилонського хаосу, коли серце митця знемагає під вагою слова-жорна.
Кінець 1920-х років ознаменувався для Маланюка виснажливою інженерною працею у Варшаві поряд із безперервною публіцистичною та поетичною діяльністю.
Твір увійшов до збірки 'Земля й залізо', передаючи втому 'будівничого' нової української естетики серед духовної пустелі.
Чотиристопний хорей із перехресним римуванням і драматичною паузою в середині строфи.
Механічні метафори ('мотор задиханий', 'троси', 'слово-жорно') підкреслюють напружений урбаністичний характер доби.
Творчість постає не божественним натхненням, а важкою 'каторгою жорстоких віршів', де кожне слово вимагає надлюдських зусиль і чавить душу мов важкий жорновий камінь.
Образ знесиленого альбатроса (бодлерівська алюзія) відбиває драму поета, чиї крила безсилі перед низькою прозою бездуховного оточення.
Маланюк фіксує кризу раціоналістичного конструювання світу: навіть найміцніші конструкції духу можуть упасти, коли вичерпуються живі сили людського серця.
Теми: каторга вірша · вавилонський хаос · крила альбатроса · втома митця · техногенна епоха