Безкровна Муза – нежива…
Євген Маланюк
Безкровна Муза — нежива,
А я несу їй в бідній жертві
Мої скалічені слова —
І скривавлені, і мертві.
Не оживить, не запалить,
Не випростать зігнуті крижі.
Ось кожна думка, кожна мить
Сталевим лезом горло ріже.
Гей, поки б’ється в хвилях злив
Доби сієї лютий вітер,
Так треба грому дужих слів,
Що загули б в литаврах літері
Гей, де ж той гімн з іржавих сурм?
Де марш непереможних кроків?
Де апокаліпс тих пророків,
Що поведуть в останній штурм?
повні тексти з української літератури
Про вірш
Маніфест дієвого мистецтва: відмова від безкровної, салонної поезії на користь вогненних, сповнених болю слів, покликаних будити націю.
Історія
Один із ключових віршів першої збірки 'Стилет і стилос' (1925), створений у таборі інтернованих вояків у Польщі.
Твір полемізує з традицією беззубої народницької або естетської поезії, яка виявилася безсилою під час воєнної поразки української державності.
Форма
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням і гострими рубаними закінченнями рядків.
Драматичні метафори кривавої жертви та сталевого леза надають віршу фізично відчутної напруги.
Як читати
Поет стверджує, що муза, позбавлена живої гарячої крові та мужності, є мертвою лялькою, непотрібною народові в часи історичних бур.
Власні скалічені й скривавлені слова автор несе як жертовне приношення, бо кожна думка ріже горло гострим лезом національної поразки.
В епоху лихоліття потрібен не тихий шепіт, а грім дужих слів, здатний підняти народні крижі та гартувати воїнів для майбутніх звитяг.
Теми: місія поета · безкровна муза · залізне слово · грозова доба · жертовність і боротьба