Високий ранок. Камінь ненагрітий,
Сочистий кущ і поруч — синя тінь.
Вузьке від спеки річкове корито.
Уламки скель. Акварелева рінь.
Прокинься лиш. Хіба ж це не знайоме?
Не Сугоклей? Не висохлий Інгул?
Ці майже зовсім гранітові зломи
І здовж долини вітру рівний гул…
Перечекай. Це ще не чорна осінь:
Це — золота, як згадка про весну,
Це здогад той, що не доснився й досі,
Що все трива в анабіозі сну.
1962
Пейзажна медитація над кам'янистими берегами степових річок Сугоклею та Інгулу — пошук стійкості у твердому граніті рідного краю.
Створений за спогадами про рідні краї Маланюка на Єлисаветградщині (Кіровоградщині), де протікають річки Інгул та Сугоклей серед прадавніх виходів гранітного щита.
Твір увійшов до збірки 'Земля й залізо', у якій гранітний камінь степу символізує незнищенну матеріальну та духовну основу українства.
П'ятистопний ямб із вивіреним чергуванням чоловічих і жіночих рим, сповнений пластичної прозорості й світлотіні.
Стислі номінативні речення на початку створюють чіткий графічний рисунок ранішнього пейзажу.
Високий ранок над ще ненагрітим гранітним камінням відтворює прадавній спокій українського степового плато, не зворушеного метушнею історії.
Згадка про ріки дитинства Інгул і Сугоклей виступає як магічне пробудження пам'яті, що живить знеможену душу вигнанця невичерпною міццю землі.
Поет знаходить у гранітних зломах урок стоїцизму: як цей прадавній камінь витримує палюче сонце й люті морози, так і нація мусить перечекати свою чорну осінь.
Теми: Сугоклей та Інгул · гранітний камінь · степовий ранок · непохитність духу · пам'ять серця