Юрієві Дараганові
Вас пригадало, милий Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А Ви вже там. Мене ж обдурює
Життя і знову, знову учить.
Та чи навчить? Боюся, друже мій,
Що все даремно, бо запізно.
Йду бездорожжями, калюжами,
І марно кличе вірш залізний.
О самото, терпкіш від оцету!
Яка печаль, яка пустеля —
Чужі жита у плямах осету,
Далечина, що хмари стеле.
Та все ж іду, хоч спотикаюся,
Ген ледве мріє поле бою…
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізований добою.
1929
Прониклива елегія пам'яті побратима по зброї та поезії Юрія Дарагана — гірке почуття самотності вигнанця та марності залізних слів перед обличчям передчасної смерті.
Присвячений поетові Юрію Дарагану (1894–1926), авторові збірки 'Сагайдак' і близькому другові Маланюка ще з часів таборів у Каліші, який помер від туберкульозу в Празі в березні 1926 року.
Ця втрата стала для Маланюка особистою трагедією та першим провісником відходу цілого покоління лицарів визвольних змагань.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням (абаб), де чергування дактилічних і чоловічих рим створює відчуття щемкої паузи й недомовленості.
Інтимна розмовна інтонація звернення до спочилого друга поєднується зі стриманим трагізмом.
Спекотне, хворе літо будить спогади про померлого побратима, який знайшов вічний спокій, тоді як автор залишається сам на сам із жорстоким життям.
Поет з болем констатує власну безпорадність: 'Йду бездорожжями, калюжами, і марно кличе вірш залізний' — естетика заліза знесилюється перед невідворотністю смерті товариша.
Образ Дарагана осмислюється як світлий лицарський промінь, що відійшов у вічність першим, лишивши поетові важкий хрест долати самоту чужини.
Теми: пам'ять про Юрія Дарагана · побратимство · трагедія вигнання · самота поета · передчасна смерть