Так хутко згасло сяйво слави,
Так коротко тривала мста.
Лягли знесилені літа
На роки, на десятиліття,
На всю добу. І сивий згар
Того нещасного поліття
На наших чолах — знаком кар.
Куди б не йшли, де б не спинились,
Порожнє поле у очах,
Щоб серце судорожніш билось
По непереспаних ночах,
Щоб серце свій передчувало
Останній скорч. А мертвий зір
Все бачитиме: даль, навалу
І нерозкаяний простір.
7.Х. 1959
повні тексти з української літератури
Скорботний реквієм і вічна шана побратимам — лицарям Армії УНР, чий подвиг визвольних змагань залишився незгасним знаком честі на чолі нації.
Вірш звернений до українських вояків, які пройшли горнило визвольних змагань 1917–1921 років і опинилися за колючим дротом польських таборів інтернованих.
Увійшов до дебютної збірки 'Стилет і стилос', ставши священним пам'ятником воїнській самопожертві.
Чотиристопний ямб із ритмічним карбуванням кожного рядка, що нагадує воїнський крок і траурний салют.
Точні перехресні рими та лаконічний словник посилюють враження монолітної воїнської гідності.
Хоча спалах слави згас хутко, а замість тріумфу настали довгі десятиліття неволі й порожнечі, понесена вояками жертва не є марною.
Сивий згар поразки на чолах бійців автор сприймає не як ганьбу, а як знак вищої посвяти й незмивної вірності прапору вільної України.
Поет стверджує, що пам'ять про чин українського війська житиме в серцях нащадків як невгасимий вогонь майбутнього відродження.
Теми: вояки Армії УНР · лицарський чин · пам'ять полеглих · біль поразки · воїнська честь