Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід,
Ти, може, мене й забула: не бачила стільки літ.
Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,
І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них.
І якщо живих згадати,— нехай заніміє плач,
Бо друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач!
Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми від бід.
Що красно-вишневі зорі віщують веселий схід!
1943
Рання лірична мініатюра про юнацьке кохання, тривожне передчуття розлуки та надію на зустріч під погожим зоряним світанком.
Вірш написаний 1938 року й увійшов до ранніх поетичних збірок поета («Відгукніться, побратими!», «Народження синів»), які утвердили молодого Малишка як видатного лірика.
Атмосфера кінця 1930-х років була сповнена передчуттям великих історичних бур, що надавало юнацькій ліриці особливої чистоти й щемливої загостреності.
Твір свідчить про глибоке закорінення молодого поета в народнопісенну образність Подніпров'я та традиції українського романтизму.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням; плавний хвилястий ритм передає гойдання вечірнього вітру й романсову мелодику.
Лаконічна чотиривіршова будова фокусує увагу на яскравому колористичному образі світанкового неба.
Образ «червоно-вишневих зорь» є самобутньою знахідкою поета, яка поєднує космічний масштаб неба з теплою земною українською вишневою барвою.
Побоювання бути забутим («ти, може, мене й забула») зрівноважується непохитною вірою у погожий схід, що символізує перемогу світла й любові.
Поезія відтворює первинну чистоту почуття юності, де розлука стає випробуванням на вірність і душевну зрілість.
Теми: юнацьке кохання · зоряний світанок · розлука · вірність · краса ночі