Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.
Малишко Андрій
Перший авторський варіант прославленої поезії «Стежина», пронизаний щемливим спогадом про рідний поріг, дитинство і незрадливу дорогу до отчого дому.
Вірш написаний у лютому 1970 року в лікарняній палаті перед самою смертю митця, фіксуючи первинний творчий імпульс до створення славетного пісенного тексту.
Разом із остаточною редакцією твір став останнім поетичним словом Андрія Малишка, його зворушливим прощанням із білим світом і рідною Обухівщиною.
Твір концентрує в собі головний екзистенційний висновок усього життєвого шляху видатного поета.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим; наспівна, сповідальна мелодика з фольклорною наспівною основою.
Риторична фігура щирого подиву перед таємницею невмирущої пам'яті серця про батьківську хату.
Стежина в ріднім краї постає як єдиний абсолютний орієнтир душі, що веде людину крізь усі життєві випробування до першоджерел добра й любові.
Поет усвідомлює, що все суєтне й минуще відійде, а пам'ять про матір і рідний поріг залишиться вічною цінністю.
Твір зворушує граничною щирістю та простотою, стаючи заповітом вірності своїй землі для кожного українця.
Теми: рідна стежина · батьківський край · пам'ять серця · дитинство · сповідь