Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія — це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.
Така собі, не знає старості
І на чолі не ставить дати,
Із чорним попелом і паростю
Стоїть одвічно біля хати.
І не легкими переливами —
Важкою кров’ю серце крушить,
Сяйне крилом своїм малиновим,
А чи обніме, чи задушить.
Малишко Андрій
Афористичний поетичний маніфест про святу природу поетичного слова, яке не можна купити жодними чинами й багатствами, бо воно народжується лише з правди серця.
Вірш створений 1962 року в розпал суспільних дискусій про призначення мистецтва в добу десталінізації та появи покоління шістдесятників.
Малишко рішуче виступає проти пристосуванства, кон'юнктури та офіціозного риторизму, стверджуючи високу моральну місію митця.
Твір став одним із програмних естетичних маніфестів зрілого автора, сповненим глибокої самоповаги й чесності.
Чотиристопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих рим; лаконічний, рубаний, афористичний стиль із категоричними інтонаціями.
Побудова на синтаксичних запереченнях («її не купиш... ані горлянкою, ні чином»), що підсилюють безкомпромісність авторської позиції.
Справжня поезія осмислюється як вищий духовний дар і прояв совісті, що не підлягає комерціалізації чи служінню можновладцям.
Автор протиставляє галасливу фальшиву «горлянку» тихій, але непереможній правді серця, омитій стражданням і любов'ю.
Вірш утверджує безсмертя лише того художнього слова, яке постало з непідкупної щирості й вірності власному народові.
Теми: призначення поезії · непідкупність слова · щирість творчості · голос правди · мистецтво