А все було
Борис Олійник
За життя матерів
златоусти-поети
вряди-годи навідують домівку,
і то на хвильку:
“Та скоріше, мамо!
Нема ж коли: машина вже під ворітьми”.
Мати, за порогом тицяючи сидора,
побивається: “Ти ж хоч скажи,
як там мій онучок?.. Я ж його ще й не бачила…”
Не озираючись, відмахується:
“Потім, мамо. Ну ви ж бачите: ніколи”.
…Погнали на Київ.
Коли ж ударить телеграма
і скрикнуть поминальні дзвони,
на грудях рвуть сорочку:
“Мамо!!!
Та ми й не нараділись вами…
Та ми підклали б вам долоні
Чого ж ви рано так… ой, мамо!”
І невістка в жалобній хустині,
якось так… модно пов’язаній,
тягне за руку півпарубка
крізь поховальне велелюддя,
шепочучи з притиском – до сичання:
“Та йди вже – люди ж дивляться!”
А на увесь загал – розпачливо:
“Синочку!!! Оце ж твоя… бабуся…” –
і розмазує по щоках фарбу.
І онука вперше у своєму житті
знайомиться з рідною бабою,
що вже склала руки… в домовині.
По тому поети налягають на вірші
(і я серед них, грішний).
Заламують руки в піснях і циклах.
Посипають чуприни та лисини попелом,
аж він заліта у поеми зопалу.
Рими з роками стають обвиклі,
злинялі якісь і немов оскоплені.
Що рідшають чуприни поетів,
то густішає трава забуття
на стежках до могил матерів.
Жовкнуть вірші, як списані асигнації,
котрими силкуються одкупитись
у матерів
за подароване в муках Життя.
Господи!
Ви хоч усвідомлюєте це блюзнірство:
платити за власне життя
списаними асигнаціями?!
А літа пливуть не вертаючись…
Здоровило – колишній бабин онучок –
“обробляє” на батьковій канапі
корпус чергової любаски…
У сусідній занедбаній кімнаті,
у давно несвіжій постелі
повільно згасає батько – колишній поет.
Ледве розтулюючи пересохлі уста,
вже другий день беззубо хрипить:
– Сину… води…
– Та почекай там… От уже ж в’їдливий!
Чи не бачиш: нема ж коли, –
гуде у відповідь.
– Сину-у… – це вже востаннє.
Тиша.
Тільки десь далеко-далеко,
на сільському цвинтарі,
ворухнулася забута могила
і опала.
Та ще над нею осика
затремтіла, зашелестіла осінньо.
І в тому шелесті причулося:
“Сину-у…”
І витихло.
Амінь.
Про вірш
Гірка сатирично-сповідальна інвектива проти синівської черствості та псевдопокаянного фарисейства інтелігенції, де поетична скорбота за матір'ю стає судом над духовною деградацією сучасного суспільства.
Історія
Твір створено в період загострення суспільної саморефлексії та публіцистичного пафосу кінця 1970-х – 1980-х років, коли Борис Олійник створює свої програмні полотна на захист моральних першооснов («Сиве крило», «У дзеркалі слова», «Похорон вчителя»). Поет гостро відчував духовну кризу урбанізованого покоління, яке поривало з традиційним сільським корінням заради столичного престижу й номенклатурного комфорту.
Культ Матері — центральний, сакральний нерв усієї поезії Олійника (зокрема славетного циклу «Сиве крило»). Проте в «А все було» митець відходить від традиційної апологетики й спрямовує перо на самовикриття й нещадний суд над власною кастою («златоусти-поети», «і я серед них, грішний»), викриваючи лицемірство показного публічного суму після років глухої байдужості.
Форма
Твір написано як ритмізовану прозу або вільний тонічний вірш (версет) із виразними елементами драматичної поліфонії та вкрапленнями розмовно-побутових реплік. Ритмічна організація тримається на внутрішніх алітераціях, синтаксичних паралелізмах та контрасті між різкою побутовою метушнею міських приїжджих і трагічною мовчазністю материнської домовини.
Поетика тяжіє до памфлетно-сповідального жанру: автор майстерно вплітає психологічні детальки-маркери (модно пов'язана жалобна хустина невістки, розмазана фарба на щоках, поспішне «нема коли: машина під ворітьми»), що згодом вибухають пристрасним риторичним зверненням до Бога й людського сумління.
Як читати
Образна система твору будується на безжальному сатиричному препаруванні міщанського снобізму та моральної глухоти. Метафора «платити за власне життя списаними асигнаціями» оголює найтяжчий духовний гріх: намагання запізнілими римованими деклараціями, «заламуванням рук у циклах» і публічним посипанням голови попелом відкупитися від святого материнського боргу.
Твір досягає біблійної трагедійної глибини через сцену, де дитина вперше бачить рідну бабусю вже мертвою в труні. Борис Олійник викриває інфляцію почуттів і літератури: рими «стають обвиклі й оскоплені», поки на стежках до могил матерів густішає трава безпам'ятства. Це не просто особисте каяття митця, а безпощадний моральний вирок урбанізованому бездуховному поколінню марнославців.
Теми: культ матері · синівська невдячність · фарисейство і каяття · знецінення слова · духовний манкуртизм · самосуд митця