Балада вірності
Борис Олійник
Всім удовам війни присвячую
Застогнало, заплакало –
Чи сова, чи вдова?
Покотило байраками.
Задиміла трава.
Недобілене около…
Щітка випала з рук.
Тільки здавлено охнула
І осіла на рунь.
…Він спіткнувся край битого
За сусіднім селом.
Підняли на граніт його
В піднебесся чолом.
…Прийде, здійме натруджені
У небесну безмеж:
– Що ж ти довго так, суджений,
Все додому не йдеш?
Скільки білено около,
Стільки сипався квіт.
Вже онуки, як соколи,
Розлетілись у світ.
Вже й сусіда не сватає –
Удівець-самина.
Вже і свято не святиться,
А тебе все нема.
…Поховати замовила
Біля того села.
Побілила ще й около
І покірно лягла.
На причасті отерплими
Прошептала душа:
– Я до тебе хоч… мертвою,
Мій єдиний, прийшла.
Про вірш
Драматична сповідь про непорушну жіночу вірність, жертовну любов і незглибиму скорботу вдови воєнного лихоліття. Твір возвеличує моральний подвиг української жінки через архетип покірного, святого служіння пам'яті полеглого воїна.
Історія
Поезія належить до зрілого періоду творчості Бориса Олійника і тісно пов'язана з його наскрізною темою Другої світової війни, яка залишила сирітську мітку на його власному дитинстві: батько поета загинув на фронті під Луганськом, а мати все життя несла вдівський хрест. Присвята «Всім удовам війни присвячую» перетворює індивідуальну драму на соборний плач цілого покоління українських матерів і дружин.
У шістдесятницькому контексті твір вирізнявся не пафосно-переможним офіціозом радянської повоєнної баталістики, а щемливим гуманізмом і фольклорно-екзистенційним виміром горя. Олійник звертається до жанру балади, де зіткнення побутового селянського буття із фатальною трагедією смерті набуває монументального, легендарного звучання.
Форма
Балада написана чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих та дактилічних/чоловічих клаузул, розбитим на катрени з перехресним римуванням. Ритмічна канва динамічна, синкопована численними трикрапками, парцеляціями й цезурами, що відтворюють надривне зітхання та задихання плакальниці.
Звукова організація позначена виразною алітерацією на свистячі та глухі приголосні («Застогнало, заплакало – / Чи сова, чи вдова? / Покотило байраками»), що надає віршеві плачевої мелодики похоронного голосіння, органічно поєднаного з баладним епічним розгортанням сюжету.
Як читати
Образна тканина тримається на міфопоетичних паралелях і традиційних українських символах. Початкове перетікання голосу сови в плач удови апелює до давніх народних вірувань, де сова віщує нещастя й виступає птахом потойбіччя. Смерть чоловіка й мить отримання похоронки метафорично вкарбовані в буденний обряд чепуріння домівки: «Недобілене около… / Щітка випала з рук». Біління стає сакральним ритуалом збереження домашнього вогнища та очікування, що триває крізь роки й десятиліття.
Контраст між кам'яною монументальністю загиблого солдата («Підняли на граніт його / В піднебесся чолом») і крихкою, згорбленою працею живої жінки увиразнює безодню між державно-офіційним меморіалом та живою раною серця. Зміна пір року, виростання внуків-соколів, старіння села тільки підкреслюють непохитність часопростору вдови, замкненого на вірності коханому.
Фінал балади виходить за межі фізичного буття у сферу містичного вінчання після смерті. Завершивши останнє коло побілу («Побілила ще й около / І покірно лягла»), героїня постає перед Богом і судженим із чистим сумлінням та отерплими устами. Це перехід від терпіння до вічного спокою, де любов долає межу небуття, перетворюючи земну вдову на святу мученицю.
Теми: пам'ять про війну · вдівська доля · вірність крізь смерть · материнство і самотність · фольклорні мотиви голосіння · жертовна любов