Біля Мгарського монастиря
Борис Олійник
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Де все болить –
від квітки до хреста, –
Ідуть дощі вдовиними плачами…
На цій горі,
на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече,
як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир – як оберіг козацький…
І дзвін вола безмовно:
“Пом’яни!”
Страшне число
у нелюдській напрузі.
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони – простили.
Але пам’ять душить:
Чи маєм право ми
простить собі?
…На цій горі,
на пагорбі печалі,
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає:
“Не прости!”
Про вірш
Гіркий громадянський реквієм і філософський розмисел над національною катастрофою Голодомору 1932–1933 років. Твір поєднує біблійний трагізм спокути із незгасним закликом до збереження історичної пам'яті та непокори забуттю.
Історія
Вірш постав на межі 1980–1990-х років, у добу національного відродження та руйнації радянського табу на тему Голодомору 1932–1933 років. Саме Борис Олійник, попри свій офіційний статус, на ХІХ Всесоюзній партконференції 1988 року в Москві вперше з високої трибуни публічно зажадав оприлюднити правду про штучний голод в Україні.
Твір безпосередньо пов'язаний зі спорудженням і освяченням на Зажур-горі біля Лубен під Мгарським Спасо-Преображенським монастирем всенародного Кургану Скорботи (Голодоморного дзвону) 1990 року, ініціатором якого був сам поет разом із діячами Українського фонду культури. Полтавщина, рідний край Олійника, стала одним із найтрагічніших епіцентрів людомору.
Форма
Вірш написано переважно п'ятистопним ямбом із розривами й пірихіями, що передають схвильованість ораторського роздуму. Композиція має чітке кільцеве обрамлення, побудоване на анафорах і лейтмотивах («На цій горі, на пагорбі печалі…»).
Строфіка вірша гнучка, сповнена драматичних риторичних запитань, звертань та окликів. Римування мішане (перехресне та охопне), чергування жіночих і чоловічих рим увиразнює звучання поминального дзвону («Пом’яни!» – «Не прости!»), що виступає ритмічним і змістовим камертоном усього твору.
Як читати
Топос Зажур-гори біля Мгарського монастиря постає як сакральний український Голгофський пагорб, де козацька історія й монастир-оберіг стикаються з апокаліпсисом XX століття. Образна палітра напоєна біблійною та національною символікою: дощі, що йдуть «вдовиними плачами», сіль чумацька як концентрат вікових сліз і болю, плащаниця тиші, що накриває мільйони безневинно замордованих хліборобів.
Кульмінаційна строфа будується на нумерологічній та христологічній паралелі: «У тридцять три розіп’ято Ісуса. / У тридцять третім на земному прузі / Розіп’ято мільйони без вини». Ця метафора підносить трагедію українського селянства до всесвітнього сакрального розп'яття, де мученицька смерть мільйонів набуває спокутного характеру.
Філософський нерв поезії зосереджений в етичній дилемі прощення. Поет розрізняє всепрощення душ замучених («Вони – простили») та неприпустимість амнезії для живих нащадків («Чи маєм право ми простить собі?»). Трансформація смиренного релігійного заклику «Пом’яни!» у непохитний громадянсько-екзистенційний наказ «Не прости!» перетворює твір на вічний заповіт проти компромісів зі злом тоталітаризму.
Теми: Голодомор 1932–1933 років · історична пам'ять · христологічні паралелі розп'яття · козацька спадщина · спокута і прощення · національна скорбота