Відлебеділа, ніби мить
Борис Олійник
Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон – поза літами.
А щось болить…
А щось болить..
А що болить –
позамітало.
Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося…
А щось болить…
А щось болить..
А що болить –
те знає осінь.
Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих – тихі тіні…
Вже, як тоді, не грає кров
І на перо спадає іній.
Нещадний грудень
з рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа,
як слово БОГ,
Зоря надій в небесній книзі.
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні
щемить і дише…
Спасибі серцю – хай болить.
Як відболить – тоді
вже… тиша.
Про вірш
Пронизлива пізня елегія про незворотність часу, світлий щем осінньо-зимового підбиття життєвих підсумків та життєдайну здатність серця любити й страждати до останнього подиху.
Історія
Поезія належить до зрілого періоду творчості Бориса Олійника (кінець 1980-х – початок 1990-х років), коли в його доробку дедалі виразніше зазвучали мотиви прощання з молодістю, самотності, переоцінки пройденого шляху та екзистенційного підсумку людського буття.
Для естетики пізнього Олійника характерний відхід від гучної декламативності вглиб філософської зосередженості. Вірш відображає відчуття історичного та особистого перелому, переходу від буремних сподівань юності до мудрого, смиренного споглядання законів буття перед лицем вічності.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із перехресним римуванням і чергуванням чоловічих та жіночих закінчень. Такий ритм створює ефект тихої колискової, повільного сповільнення пульсу та затихаючої ходи.
Поетичний синтаксис маркований численними трикрапками, психологічними паузами та рефреном-тавтологією («А щось болить… А щось болить.. А що болить – позамітало»), який діє як магічне сугестивне заклинання пам'яті.
Як читати
Образна домінанта поезії відкривається олійниківським неологізмом «відлебеділа» — метафорою прощання з лебединою піснею юності, чистим коханням і романтичними ілюзіями. Полин як символ життєвої гіркоти стає камертоном пам'яті, де нерозрізненими стають минуле і те, що «не збулося».
Календарна зміна пізньої осені на «нещадний грудень» переростає у масштабну екзистенційну алегорію наближення людської зими та смерті. Деталь «на перо спадає іній» розкриває автобіографічну трагедію старіння митця, коли творче горіння охолоджується віковим холодом, проте осявається метафізичним світлом: зоря надій сяє, «як слово БОГ... в небесній книзі».
Кульмінація вірша несе в собі глибоке парадоксальне благословення болю: «Спасибі серцю – хай болить. Як відболить – тоді вже… тиша». Біль тут осмислюється не як покарання, а як єдине незаперечне свідчення справжнього життя, чутливості та духовної незнищенності людини.
Теми: філософська елегія · плинність часу · життєві підсумки · світлий сум · мотив серця і болю · духовна зрілість