Чекання
Борис Олійник
Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от… пішов.
І по ньому – лиш вітер і сніг.
…Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха
крутила вороже…
Журно обняв:
“Ти ж чекай, – обіцяв, – повернусь”.
Ще й під вінцем завмирало під серцем:
“А може?..”
Суджений нелюб
кусав насторожено вус.
Роки миналися.
Діти та будні обсіли.
Все ніби втихло. Спливло.
Увійшло в береги.
Тільки ж, бува, щось
заторгає двері у сіни, –
Скинеться чайкою,
а за дверима – сніги…
Весни дарують
жіноцтву манливі замрії.
Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона
– понад весни – чекає завію
З білих снігів,
у які він востаннє пішов…
Про вірш
Психологічно загострена балада про незгасне кохання до зниклого безвісти фронтовика та фатальну драму жінки, приреченої на всежиттєве німе чекання в полоні обов’язку й чужого шлюбу.
Історія
Тема «безвісти пропалих» солдатів та поламаних жіночих доль була однією з найболючіших ран українського повоєнного села, яку офіційний радянський культ «переможного оптимізму» намагався замовчувати або згладжувати. Тисячі українських дівчат, не дочекавшись звісток і підкоряючись вимогам родинного виживання, виходили заміж за нелюбів, проте все життя несли таємну тугу за першим коханням.
Для Бориса Олійника ця трагедія була глибоко особистою: зростаючи серед удів і скалічених війною родин, він бачив цей внутрішній надлом на власні очі. У вірші тонко відтворено соціально-побутову стихію післявоєнного села, де зовнішній спокій приховував непоправні екзистенційні катастрофи.
Форма
Вірш написано різностопним анапестом (переважно три- та чотиристопним) із чергуванням жіночих і чоловічих рим (схема aBaB). Спадний тридольний ритм створює відчуття протяжної хурделиці, завірюхи, безперервного монотонного плину часу.
Поетичний синтаксис позначений численними крапками, тире й обірваними фразами, які передають внутрішнє збентеження ліричної героїні, трепет пам'яті й мовчазне втамування сліз.
Як читати
Провідним наскрізним образом є «вселенська завія» та білі сніги, що виступають амбівалентним символом: це водночас і безодня забуття, що поглинула коханого, і саван розлуки, і очисна чистота незрадливого почуття. Контраст між затишком міщансько-селянського побуту («спиться законному», «діти літають вві сні») і внутрішньою бурею жінки створює психологічну напругу високого регістру.
Зовнішнє згасання пристрасті («все ніби втихло, увійшло в береги») виявляється оманливим. Метафора «скинеться чайкою» на будь-який стукіт у сіни сягає фольклорної традиції «Слова о полку Ігоревім» та плачу Ярославни, вивищуючи долю простої селянки до рівня класичного трагедійного образу вірної дружини.
Антитеза природного пробудження весни («будять притайне, на грудях хвилюючи шовк») і вибору жінки, яка «понад весни чекає завію», викристалізовує головний філософський висновок: справжня любов позачасова, вона не визнає компромісів із буденністю і залишається вірною навіть безнадійному сліду в снігах.
Теми: зниклі безвісти · трагедія жіночої долі · незрадливе кохання · війна і повоєнний побут · мотив чекання · фольклорна символіка