Чи то світ ошалів, – най би шлях його трафив, –
Чи то люд перевівсь на овечий табун?!
Бо колись хоч везли у неволю із Кафи,
А тепер уже з Києва – прямо в Стамбул.
То колись торгашів з їхнім страмом і крамом
Вигнав з храму Ісус, щоб і дух не кишів!
А сьогодні владики віншують у храмах
Під розгублені дзвони нових торгашів.
Чи то пастирі наші знічев’я забули
Про Всевишнього Бога караючий перст?
…Так недовго, отці, опинитись в Стамбулі,
По дорозі згубивши кадило і хрест.
Гірка громадянсько-публіцистична інвектива проти морального виродження доби Дикого капіталізму та духовної капітуляції суспільства.
Вірш написано в бурхливий період пострадянської трансформації 1990-х років, коли розпад колишнього державного ладу в Україні спричинив не лише глибоку економічну розруху, але й тотальну кризу традиційних духовних орієнтирів. Борис Олійник, гостро відчуваючи соціальні злами епохи, з болем сприймав явище масової трудової та сексуальної міграції українок за кордон (зокрема до Туреччини), спричинене зубожінням населення.
Поет безпосередньо апелює до трагічної історичної пам'яті часів турецько-татарських набігів, протиставляючи підневільне ярмо ясиру добровільному виїзду співвітчизників через безвихідь, а також критикує клерикальний конформізм і стрімке зрощення церковних ієрархів із новоявленим кримінально-олігархічним класом («новими торгашами»).
Твір написано чотиристопним анапестом із цезурною паузою посередині віршового рядка, що надає висловлюванню карбованого ораторського темпоритму та викривальної пристрасті.
Строфіка базується на поєднанні класичного перехресного римування (АбАб) із чергуванням жіночих та чоловічих клаузул, де контрастні неточні й точні рими («трафив — Кафи», «табун — Стамбул», «крамом — храмах», «кишів — торгашів») посилюють сатиричний і публіцистичний пафос.
Центральним смисловим стрижнем поезії є гірка історична інверсія: якщо в добу козаччини українців вивозили на невільничі ринки Кафи симіць і під конвоєм, то в сучасній дійсності люди самі прямують у новий Стамбул, перетворившись із нації героїв на покірний «овечий табун». Ця метафора позначає страшну духовну ентропію та втрату гідності.
Євангельський сюжет про вигнання Христом міняйл і торгашів із Єрусалимського храму переосмислюється автором як викриття сучасної святотатської практики: замість очищення святинь священнослужителі віншують комерціалізовану еліту під «розгублені дзвони». У фіналі звучить апокаліптичне застереження пастирям про Божу відплату та неминучу втрату благодаті («кадила і хреста»).
Теми: громадянська лірика · духовний занепад · історична пам'ять · критика торгашества · релігійна етика · публіцистична інвектива