Довго гризли
Борис Олійник
Високодостойному Левку Лук’яненку – на роздум
Довго гризли…
Таки прогризли.
Влізли в корінь, мов хробаки.
І регочуть на нашій тризні,
Спорожнивши носи ослизлі
В решетилівські рушники.
Дуб всихає і просить: “Пити!”
Ми ж на стогін –
у дві руки
Обрізаємо з нього віти,
Щоб сокирою підгострити –
В лютім розбраті –
на кілки.
Ділим хату та межі краєм:
Праві… Ліві… І – напролом!
І не зчулись, як в ріднім краю
Опинились у сінях скраю,
А вони вже – за отчим столом
Хліб їдять наш,
від поту білий,
Часом кинуть шмат за поріг.
Батьку Левку – і сміх і гріх:
Та чи мало нас прийшлі били,
Що ми й досі б’ємо своїх?!
Ще й дивуємось:
хто ж це – леле! –
У вожді
напоумив левам
Баранів –
на ганьбу і гнів?!
…Ех, не так було б гірко,
Левку,
Коли б лев уже вів
баранів!
Про вірш
Гірка громадянсько-публіцистична інвектива, сповнена болю за національний розбрат, нищення державних підвалин та парадоксальну нездатність українського проводу об'єднатися перед загрозою чужинського панування.
Історія
Вірш написано в період розпаду радянської імперії та перших років відновленої української незалежності — часи гострої внутрішньополітичної боротьби, розколу патріотичного табору, зародження кланового олігархату та засилля демагогії. Борис Олійник, бувши активним політичним і громадським діячем, гостро переживав девальвацію державотворчих ідеалів, коли колишня комуністична номенклатура та нові популісти розтягували національні ресурси, а народ залишався зубожілим.
Присвята Левкові Лук’яненку — видатному дисиденту, політв’язню радянських таборів і співтворцю Акта проголошення незалежності України — має характер діалогу двох масштабних, хоч і політично різних діячів епохи. Олійник звертається до Лук’яненка як до морального авторитету («Батьку Левку»), водночас з гіркотою констатуючи, що боротьба за владу між «правими» і «лівими» призвела до втрати духовного центру та маргіналізації справжніх будівничих держави.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із пірихіями, що створює пружний, ораторський і карбований ритм, властивий олійниківській громадянській ліриці. Динаміку думки підсилює синтаксичний паралелізм, короткі рубані речення («Праві… Ліві… І – напролом!») та експресивні паузи.
Строфічна побудова варіює класичний п'ятирядковий та чотирирядковий малюнок із комбінованим римуванням (перехресним і кільцевим, із чергуванням жіночих та чоловічих рим). Фінал звучить як афористичний ударний пуант, побудований на смисловій антитезі.
Як читати
Центральним наскрізним образом є священний Дуб — символ родової сили, історичної пам'яті й української державності, котрий підточують «хробаки» користолюбства та зради. Автор розгортає трагічну метафору національного самогубства: замість рятувати дерево життя, самі українці обрубують його живі віти на бойові кілки для братовбивчих сварок. Деталь «решетилівські рушники», у які осквернителі сякають носи, символізує глум над традиційною народною культурою та святощами.
Просторовий архетип хати трансформується у трагедію відчуження: господарі в запеклій суперечці за межі опиняються «у сінях скраю», тоді як чужинці та безчесні пройдисвіти бенкетують на покуті за отчим столом. Ця картина відсилає до класичних мотивів козацького літописання та шевченківського плачу за сплюндрованою Руїною Україною.
Фінальна байкова метафора про «левів» і «баранів» містить нищівну критику політичного кермаництва доби. Поет із сарказмом викриває абсурд вибору, коли безвольні й недалекі очільники стають на чолі мужнього, терплячого народу, завершуючи твір парадоксальним закликом до справжнього масштабу та гідності лідерів.
Теми: громадянська лірика · національний розбрат · політична інвектива · символ дуба і хати · державотворення · левко лук’яненко