Дискусія з глобусом
Борис Олійник
Продираються поповзом
Крізь міста і ліани рік,
Посковзнувшись на полюсі,
Падаю на екваторі,
А тебе все нема, Зачепилівко.
Тільки глобус поголений,
Набік схиливши голову,
Іронічно буравить зіницями
Респектабельних міст і столиць:
Мов, по наших масштабах
Вроді й нема Зачепилівки.
– Як це так,
що нема Зачепилівки?!
– А отак! Випадає з каталогу…
– Та плювать мені на каталоги,
Коли я реально – не в сні –
З пацанами хвацько катався
На соняшничині.
Коли мазали баба наші
До Великодня около
І корови несли із паші
Вим'я, сповнені молоком,
Коли сонце кружком макухи
В сорок шостім котило в полин
І ми землю, як жорна, рухали,
А як рухали – отже, й жили.
Отже, є і була Зачепилівка!
Але глобус круглоголовий,
Уявивши, що він і справді
Ледве чи не сама Земля,
Одвернувсь і прорік пихато,
Що, мовляв, він і так навантажений
Океанами, і хребтами,
І державами із столицями,
І містами многомільйонними,
А дрібниці на кшталт Зачепилівки
Взагалі не цікавлять його.
– А хіба це дрібниця, коли
Моя мати побожно надвечір
Дістає з голубої печі
Повновидий, як місяць, хліб!
А коли вона ранком гожим
Із тітками іде на пар,
І незмінна її сапа
На ручний кулемет похожа!
Але що я тобі доводжу,
Паперова твоя голова!
Бо хіба тобі зрозуміти,
Що, можливо б, сьогодні щезла
Не одна з твого лоба столиця,
Коли б мати моя у червні
Мого батька не провела,
Щоб вдовою тепер сивіти;
І коли б зачепилівські хлопці
Не лягли тоді нагло навзнак
Під Варшавою, на Сапун-горі,
Вподовж Ельби і під Берліном.
Не вернулася рота в село:
В сіру землю пішли – не в мармур.
Може, хтось і намарне…
Та без роти тої не було б
Ні дивізій нових, ні армій.
А без армій тих не було б
І Останнього Залпу.
Вірю в пам'ять і серце людське:
Десь на теплих його півкулях
Є село моє –
Зачепилівка!
Про вірш
Пристрасна полеміка ліричного героя з абстрактно-космополітичним глобусом, що стверджує священну онтологічну рівноцінність малої батьківщини (села Зачепилівка) світовим імперіям та метрополіям. Твір пройнятий драматичним синівським пафосом, гордістю за селянську працю та священну жертву народу в роки воєнного лихоліття.
Історія
Вірш народився в добу «шістдесятництва» на хвилі загострення дискусій між технократичним утилітаризмом урбаністичної доби та органічною культурою традиційного села, звідки походила більшість української інтелігенції того часу. Для Бориса Олійника рідна Полтавщина (поет народився в селі Зачепилівка Новосанжарського району) була не географічною провінцією, а епіцентром родової пам'яті й духовного буття.
У 1960-х роках радянська модернізація супроводжувалася політикою «неперспективних сіл», стиранням локальної пам'яті та примусовою уніфікацією культури. Вірш є неприхованим поетичним викликом сліпому радянському глобалізму й космополітизму, які знецінювали конкретну людську долю й малоземельну трагедію на догоду абстрактним «масштабам континентального значення».
Особистий драматизм твору підсилений автобіографічним нервом: батько поета, Ілліч Олійник, загинув на фронті Другої світової війни у 1943 році, а мати, залишившись удовою, винесла на своїх плечах тягар голоду 1946–1947 років та повоєнної колгоспної праці.
Форма
Твір побудовано як вільний діалогізований поліметричний вірш із виразною бароковою драматизацією ораторського типу. Енергійний тонізований стих переходить у пружний різностопний дольник і катрени з точним та асонансним перехресним римуванням у частинах згадок дитинства, відтворюючи розмовну живомовну інтонацію суперечки.
Динаміка досягається частими інтонаційними перепадами, репліками-перебивами, риторичними запитаннями, окликами та характерною для стилю Олійника експресивною цезурою, яка передає наростання полемічного шалу від іронії до трагічної величі.
Як читати
Центральний конфлікт вірша криється в антитезі «мертвий картонний глобус — живе страдницьке буття». «Поголений» респектабельний глобус символізує бездушну бюрократію, імперське картографування і технократичну зверхність, для якої села й конкретні долі є лише «дрібницями, що випадають з каталогів».
Зачепилівка постає мікрокосмом всесвіту, заснованим на священних архетипах хліборобської культури: «сонце кружком макухи», «голуба піч», «повновидий, як місяць, хліб», свято Великодня. Через них автор сакралізує повсякденну працю, доводячи, що саме селянська рука рухає жорна світобудови.
Апофеозом твору є кульмінаційний вихід на історико-трагедійний рівень: сапа матері асоціюється з ручним кулеметом, а зачепилівські хлопці й батько, що лягли у воєнну землю, постають тими атлантами, які врятували цілий світ. Поет викриває парадокс історії: столиці, зафіксовані на глобусі, існують лише тому, що їх затулили собою безіменні сини знехтуваних сіл.
Теми: мала батьківщина і коріння · селянська праця і святині хліборобства · пам'ять про війну та материнське вдівство · полеміка з бездушною глобалізацією · родова пам'ять шістдесятників