Гей, слов'яни
Борис Олійник
Прямовисним багнетом
прорізавши серпень,
Сонце круто ввійшло
у босонський граніт…
Причащаються серби.
Прощаються серби –
Від малого до сивого…
Небо гримить.
Чорні ризи отців.
Біла паморозь болю…
Пам'ять важко долає
баюри й корчі –
Через шість віковіч
та на Косово Поле,
Де над сербською тугою
стогнуть сичі.
Брате сербе…
Ти знову стоїш наодинці
У двадцятому віці
на смертній межі.
Тільки й те, що сьогоднішні
хижі ординці
На "фантоми" змінили
горбаті ножі.
Схаменімось,
братове по вірі прадавній!
То не важить,
чиїх ми племен і родів:
Сатана замахнувся
на світ православний,
На чертоги і храми
отців і дідів!
Так удармо ж у дзвони,
допоки не смеркло, –
Хай скликають до гурту
слов'янську сім'ю.
Бо, коли не врятуємо сербів
од смерті,
Ми погубимо совість і пам'ять свою!
Осінившись триперстями,
у вірі – єдині,
Ми укріпимо зладою
душу і плоть!
І якщо навіть світ
нас полишить, як нині, –
Ми – незборні, бо з нами
Господь!
Про вірш
Трагічна панславістська та неоромантична ораторія-заклик до захисту сербського народу в горнилі балканської трагедії 1990-х років.
Історія
Вірш написано в розпал жорстоких воєнних дій у Боснії та Герцеговині середини 1990-х років (зокрема операцій НАТО проти боснійських сербів). Борис Олійник неодноразово особисто відвідував колишню Югославію як політик, дипломат і голова Українського фонду культури, ставши одним із найпалкіших оборонців сербської сторони в українському та східноєвропейському інтелектуальному просторі.
Твір увійшов до циклу поета, присвяченого югославській кризі, у якому автор сприймав бомбардування й тиск західних держав на Сербію як репетицію геополітичного розчленування слов'янського та православного ареалу.
Форма
Поезія витримана в урочистому чотиристопному амфібрахії, чий карбований маршовий крок надає творові характеру вічової молитви, біблійного пророцтва чи героїчного мобілізаційного гімну.
Строфіка представлена класичними катренами з перехресним чергуванням дактилічних та чоловічих/жіночих клаузул; у фіналі канон видозмінюється заради потужного акордового ствердження непохитності віри («плоть — Господь»).
Як читати
Поет зводить сучасну геополітичну катастрофу до священного архетипу битви на Косовому полі 1389 року, вбачаючи в подіях кінця XX століття містичне повторення доленосної самотності сербського лицарства перед навалою чужинців. Образи «фантомів» (надзвукових винищувачів), що змінили «горбаті ножі» османів, актуалізують мотив метафізичного протистояння технологічної цивілізації та традиційного сакрального світу.
Лейтмотивом твору є концепт спільної провини за мовчазну зраду брата: порятунок сербів декларується не лише як політична солідарність, а як питання збереження власної християнської совісті та історичної суб'єктності. Фінал наповнений сакральним пафосом літургійного триперстя та впевненістю в трансцендентному захисті правди.
Теми: громадянська лірика · балканська трагедія · слов'янська єдність · історична пам'ять · християнська есхатологія · антивоєнний протест