Говорили-балакали дві верби за селом
Борис Олійник
Говорили-балакали дві верби за селом.
Потім тихо поплакали дві верби за селом.
А про що,
А за чим говорили-балакали, потім тихо поплакали
Дві верби за селом?
Говорили-балакали дві вдови за селом.
Потім тихо поплакали дві вдови за селом.
А про що,
А за чим говорили-балакали, потім тихо поплакали
Дві вдови за селом?
Говорили-шепталися дві топольки гінкі.
Потім тихо сміялися дві топольки гінкі.
А про що
І чому говорили-шепталися, потім тихо сміялися
Дві топольки гінкі?
Говорили-шеталися дві дівчини в порі,
Потім тихо сміялися дві дівчини в порі.
А про що
І чому говорили-шепталися, потім тихо сміялися
Дві дівчини в порі?
Мабуть, знають о тім лише дві стежини малі,
Що одна – тільки топчеться, а друга заростає вже,
Що одна лиш вибрунькує, а друга усихає вже,
Як листок на гіллі.
Про вірш
Баладна притча про паралелізм людської долі й природи, де крізь фольклорні архетипи висвітлюється трагедія вдівства, плинність поколінь та невідворотність життєвого згасання.
Історія
Поезія створена у зрілий період творчості Бориса Олійника, коли поет усе частіше звертався до фольклорної медитації та притчевого осмислення історичної пам'яті народу. Повоєнна доля українського села — спустошеного втратами Другої світової війни, сповненого самотніх жінок-вдів — була для Олійника, вихованого повоєнним поколінням, особистим і кровним болем.
Твір перегукується з традицією народної пісні-голосіння та балади, де природні стихії та рослинні символи дзеркально відбивають людське буття. Олійник переосмислює примовковий фразеологізм 'говорили-балакали' (який у розмовній мові має іронічний відтінок балаканини ні про що), трансформуючи його в екзистенційну драматичну формулу.
Форма
Вірш побудовано за законами синтаксичного та композиційного паралелізму, рефренної структури та градації. Метрична основа — тонізований коломийковий і пісенний вірш із розмовними інтонаціями й варіативною довжиною рядка.
Строфіка базується на ритмізованих чотиривіршах-катренах, розділених ліричними рефренами-питаннями ('А про що, / А за чим...'). Фінал розгортається у філософський строфоїд-висновок, де подовження рядка сповільнює ритм і створює ефект затихання, в'янення.
Як читати
Образна будова твору тримається на дзеркальній симетрії: перша пара — верби й удови (архетип печалі, самотності, виплаканих очей), друга пара — топольки й дівчата (архетип квітучої юності, безтурботності, весняного сміху). Верба в українській міфопоетиці традиційно пов'язана зі смутком і скорботою, тоді як гнучка тополя — образ незайманої дівочої краси. Зіткнення цих двох пар створює діахронічний зріз людського життя: сьогоднішні щебетливі дівчата неминуче пройдуть шлях до мовчазних сліз за селом.
Фразеологічна ініціація 'говорили-балакали' поступово знімає буденний шар: за розмовами верб і вдів криється невимовна народна трагедія — втрата чоловіків, руйнація роду, самотня старість на окраїні соціуму ('за селом'). Контраст між слізьми вдів та сміхом молодиць ('потім тихо поплакали' проти 'потім тихо сміялися') увиразнює циклічність і драматичну антиномічність буття.
Кульмінаційний образ 'двох стежин малих' виводить баладу на рівень універсальної екзистенційної притчі: одна стежка топчеться й брунькує (життя, що починається), а інша невблаганно заростає та усихає, 'як листок на гіллі'. Поет уникає моралізаторства, завершуючи твір трагічно-просвітленим прийняттям законів всебуття.
Теми: доля української жінки · повоєнне вдівство · зміна поколінь · фольклорний паралелізм · символіка дерева й стежки · екзистенційна притча