Інвектива-1

Борис Олійник

І чубимось, як горобці у просі,
І валимо на всіх, що голі й босі,
А ще й – дивись! – пнемося в козаки.
Куди вже пхатись,
коли нас і досі
Зі Сходу в Захід,
мов курай односить,
А в Україні правлять мамлюки?!
То, може, розбалакувати досить
Та знов податись в чумаки?

Он люди у піску, на клич пророка,
Таку державу возвели, нівроку,
Що ледве не півсвіту обняла!
А ми в чорноземі усеплодющім
В сусіди жебраєм на хліб насущний
І скиглимо, що доля обійшла.

Тобі ж природа усього вділила!
То хазяйнуй у суверенній вміло,
А не ходи ногами догори!
Та де ж – косує на сусіду клято,
Щоб хоч сарай… у нього,
як не хата…
В самого ж хата вже давно горить!

Допоки ділим кольори та межі,
Хизуючись, які ми незалежні, –
Тим часом колорадівські жуки
Уже майно пустили наше в діло
І нас на дві полтини розділили:
Одних – під хвіст,
а решту – в жебраки.

– Пануйте, хлопці! – Віскі наточили,
По іграшковій булаві вручили,
Та кожного при цім остерегли:
– Гуляйте, суверенні, на свободі,
Але не далі власних огородів,
Бо те, що далі,
ви вже продали.

То перше, аніж винного шукати,
Позиркуючи на сусідську хату, –
Ти краще до люстерка підійди
Та глянь у нього, обітерши порох.
Впізнав себе?
Ото і є твій ворог!
А ти в чужих дошукуєш біди.

…Устав козак з могили опівночі.
Округ поглянув – потемніло в очу:
Чи то мара, чи хтозна й що воно:
Серед могил, у степовім безмежжі,
Стримить огром, як Вавилонська вежа,
Із назвиськом цапиним:
“Казино”.

А там гуляють у якусь рулетку
Круті хлюсти заморської прикмети
Та доляри метуть навзаводи.
– А де ж… козацтво в бісової мами?!
І знизу відгукнулось, мов із ями:
– Ми тута… гречку сієм, як завжди.

– А де ж… хорунжі? – запитав поникло.
– Та до нових господарів прилипли:
Підносять їм горілку та меди
І все розказують про дні минулі,
Як їхні предки бились у Стамбулі…
А ми тут… гречку сієм, як завжди.

Розказують та по-холуйськи писком
Новим вкраїнцям заглядають в миску:
Чи хто не кине кістку за труди?
Затим гризуться за огризок п’яно,
Як їх діди – за булаву Богдана.
А ми тут… гречку сієм, як завжди.

– А де ж свідомі? – кинув безпорадно.
– Та де ж їм бути –
засідають в Раді.
І всі, як є, без винятку – вожді!
І всі – за Україну.
А тим разом
Її допродують чужим пролазам,
А ми тут… гречку сієм, як завжди.

Стемнів козак у гніві,
наче хмара.
На всесвіт гримнув:
– От уже отара!
Ніяк не дочекає барана,
Щоб знов трюхикать підтюпцем на бойню,
Та мимрить: “А було ж козацтво гойне…
Бодай би вас поглинула мана!

Нам за свободу розтинали груди!
А вам же волю подали на блюді –
Так, замість зводити державний чин,
Ви знову, по-холопському горбаті,
Віншуєте новітніх окупантів,
Самі ж – у гречкосіях
І – ні з чим.

І моститесь одсиділись у вербах,
Покіль з ордою наодинці
серби
Стоять на смерть
за православний рід.
Гей, не відсиділись:
після Балкана
І вас обіруч візьмуть в ятагани,
Скрутивши в’язи у баранів ріг!

Злізайте з печі!
Вдарте у кресало,
Аби вогонь пропік на душах сало
І нагадав, що править не живіт,
А дух Шевченка – віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми – живі!

Та вже коли і пам’ять одібрало,
І дух, і вуха вам позакладало, –
Тоді у ніч відплати з небуття
Ми встанем грізно,
мертві, та не вбиті,
Аби хоч плюнути у твар невмиту
Вам,
що мерцями стали за життя!

Про вірш

Гнівний громадянсько-сатиричний маніфест проти національного нігілізму, хуторянської заздрості, братовбивчих чвар та деградації державницького духу доби ранньої Незалежності.

Історія

Твір постав у перше десятиліття української незалежності (1990-ті роки), коли ейфорія від здобуття державності зіткнулася з жорстокою соціально-економічною кризою, розкраданням національного багатства («колорадівські жуки») та засиллям олігархічних кланів. Як активний державний діяч, народний депутат і публіцист, Борис Олійник відчував особисту відповідальність за моральний стан суспільства.

У цьому вірші митець трансформує свій біль за втрачені надії у нищівну шевченківську інвективу. Автор безжально картає парадоксальну ситуацію: наділена унікальними природними багатствами й чорноземами Україна опинилася в ролі жебрака на світовій арені через безгосподарність, корупцію та провінційну політичну гризню еліт.

Форма

Поезія написана різностопним ямбом із переважанням чотири- та п'ятистопних рядків, поєднаних суміжним, перехресним та кільцевим римуванням із різкими переходами, що передає рубану ораторську інтонацію та гнівний публіцистичний запал.

Стилістична палітра динамічна: високий біблійний та патріотичний пафос контрастно переплітається з гострою народнорозмовною фразеологією, зниженою іронічною лексикою («мамлюки», «косує клято», «іграшкова булава») та сатиричними порівняннями.

Як читати

В основі образної системи твору лежить шевченківська традиція самокритики й суду над власним народом («І мертвим, і живим...»). Замість звинувачувати зовнішні чинники, поет закликає співвітчизника підійти до дзеркала: «Впізнав себе? Ото і є твій ворог!». Головне зло постає зсередини — це віковічна хуторянська ментальність, зловтіха щодо сусіда, в якого горить сарай, коли власна хата вже охоплена полум'ям.

Олійник вдається до виразних історіософських паралелей: відважні козаки вироджуються в дрібних «горобців у просі», а суверенітет знецінюється до дешевої маніпуляції геополітичних гравців, які вручають «іграшкову булаву» й обмежують свободу меж власних городів. Образи біблійної Вавилонської вежі та чужих пустельних імперій підкреслюють неприпустимість безплідного скиглення володарів найродючіших чорноземів.

Фінальна поява козака, який встає з могили у степовому безмежжі, символізує пробудження історичної совісті нації. Його погляд фіксує трагічний розрив між героїчним лицарським міфом минулого і вульгарною капіталістичною потворністю сьогодення.

Теми: громадянська лірика · інвектива · національна самокритика · втрачена державність · історична пам'ять · політична сатира

Усі поети