Іронічний танок
Борис Олійник
М’якше, оркестр!
Інтимна півтьма…
Дамського вальсу високі закони:
От вона йде. Скромність сама.
Ну абсолютно – Пречиста з ікони!
Бантик шкільний. Цнотливий комірець.
Гра почалась, тільки… щось не так крупно:
Я вже не гусар,
Я вже горобець,
Той, що його
на м’якині не купиш.
Грали не раз…
Обігрували нас.
Брали на Бога.
За серце і комір.
(Щось я заплутався:
вальс чи не вальс?!)
…Пані, не плутайте з коміром колір.
В юні літа йшли ми життям –
Прямо, наосліп. Вперед.
Імпозантно!
Надто наївно?
Згоден, мадам:
Ми ж забували про тих, що позаду.
Довго ви йшли. Ажурно плели.
Може, вже час перейти і на сталість?
(“Де і коли?” Ах – “де і коли?!”)
…Щось забувати почав я на старість.
Ну ж, червоніймо… (Браво, мадам!)
Очі опустим чернечно-пречисті.
(Як це колись
личило вам!)
Але ж, мадам…
уже падає листя…
Данке, оркестр.
Люстри ввімкніть.
Годі, маестро: задосить інтиму.
Що це ви – в тінь?
Пані заждіть…
Ах, ви злякались підступного гриму!
“Втрачено час…”
Киньте, мадам:
Нам би знайти головнішу пропажу.
(Боже мій правий, що я віддам,
Аби хоч раз ви знайшли себе,
справжню!)
Та не одводьте погляд убік,
Ну, вже хоч зараз не грайте нарешті!
…Марне молю.
Втрачено лик.
Навіть…
зіниці узяті на ретуш.
Ручкою… так (не передам!).
Очі опустим
чернечно-пречисті.
(Як це колись личило вам!)
…Але ж, мадам,
уже…
падає…
листя…
Про вірш
Елегійно-іронічна драма самообману та втрати справжньої ідентичності, розіграна в метафоричних декораціях салонного вальсу.
Історія
Поезія постала в зрілий період творчості Бориса Олійника (1970–1980-ті роки), коли в його інтимній та філософській ліриці на зміну юнацькому максималізму приходить рефлексивний скепсис, тверезий аналіз людської фальші та гіркий досвід душевних втрат.
Твір відображає зіткнення внутрішньої щирості митця із конформістською грою суспільних масок, притаманною пізньорадянській добі «застою», коли пристосуванство, зміна зовнішності та лицемірство ставали поширеною життєвою стратегією навіть у найінтимніших міжособистісних стосунках.
Форма
Твір написано гнучким поліметричним віршем (із переважанням тристопного й чотиристопного анапеста та дольникових вкраплень), що імітує синкопований, переривчастий ритм вальсування, сповненого збоїв і зупинок.
Характерною рисою є широке використання перехресного римування, внутрішніх реплік у дужках, діалогічних вигуків і ремарок («М’якше, оркестр!», «Данке, оркестр»), які створюють ефект театральної вистави просто неба чи в кабаретному залі.
Як читати
Головний конфлікт твору — це трагедія симулякру, де за маскою цнотливості («Пречиста з ікони», «бантик шкільний») ховається досвідчена маніпуляторка, котра втратила власне живе єство. Образ «падаючого листя» виступає невблаганним хронотопом старіння, що викриває жалюгідність фальшивого гриму на тлі швидкоплинності людського життя.
Сарказм автора сягає апогею у філософській констатації: «Втрачено лик. / Навіть… зіниці узяті на ретуш». Відмова героїні від власного природного «я» заради гри в цнотливість і респектабельність трактується поетом як непоправна антропологічна катастрофа душі, для якої покаяння підмінене зазубреними світськими жестами.
Теми: інтимна лірика · філософія життя · маски і фальш · іронія та елегійність · втрачена молодість · духовна автентичність