Коли повернуся
Борис Олійник
Коли повернуся до вас,
вже одягнутий в камінь, –
Я камінь зніму із душі і квадратних рамен
І стану легкий,
мов хмарина в дорозі на Канів,
І ввіллється в душу, як в чашу,
козацький ромен.
І стануть нікчемними
виляски “слава-неслава”,
Порожній двобій язиків ні про що і про все, –
Коли я побачу, як сонце голубить отави
І мудний мурах
обережно личинку несе.
Пощо тоді, хлопці,
каррарський заманливий мармур,
І золото Креза,
і вкупі з хвалою – хула, –
Я віддаю за одне
недоспіване: “мамо”,
За те, що долоню мою
освятила бджола.
Пощо тоді слів перелітних
лукава пороша,
Холодні обійми
майстрів залаштункових справ,
Я все віддаю за хустину у синій горошок
З далекої пісні про ту, що любив, та не взяв.
Я все вам прощу,
побратими і недруги вчені, –
Хай доля врожайного вам надарує дощу!
Але не прощу і пилинки
на образ Шевченка
І зламану гілку калини
повік не прощу!
Тоді я прийду на відплату,
одягнутий в камінь,
І рухом гранітним змету крамарів і сутяг,
І хай мене судить по правді і совісті Канів –
Єдино Верховний мій
і Повноважний Суддя!
Про вірш
Пророчий вірш-заповіт і зворушлива сповідь, де мотив повернення поета у бронзі й граніті стає приводом для зречення суєтної земної слави заради святинь синівської любові, шевченківського заповіту та національної пам'яті.
Історія
Поезія створена в зрілий період, коли Борис Олійник уже мав статус визнаного класика української літератури, академіка та громадського діяча, проте все виразніше відчував задушливість залаштункової літературної боротьби, заздрощів та кон'юнктурного славослів'я.
Твір безпосередньо пов'язаний із культом Канева та Тарасової гори в свідомості поета: Олійник довгі роки опікувався збереженням шевченківських заповідних місць, був ініціатором численних акцій захисту національної культурної спадщини та бачив у постаті Кобзаря найвищий етичний орієнтир для нації.
Форма
Твір написано розлогим шестистопним амфібрахієм (подекуди з павзами й пірихіями), який утворює величний, розмірений, хвилеподібний ритм роздуму-речитативу, співзвучного з класичною одою чи біблійним псалмом.
Строфіка організована в катрени з перехресним римуванням і характерними для пізнього Олійника асонансними та неточними римами (камінь — Канів, хула — бджола, камінь — Канів), що підкреслюють живу розмовну інтонацію урочистої присяги.
Як читати
Ключова метафора вірша — посмертне повернення «одягнутим в камінь» (пам'ятником), яке автор парадоксально перетворює на звільнення від тягаря земних фальшивих регалій: «камінь зніму із душі і квадратних рамен». Статика монумента долається поверненням до первісної простоти буття — козацького ромену, матері, бджоли на долоні.
Поет послідовно знецінює атрибути матеріального й марнославного тріумфу («каррарський мармур», «золото Креза», виляски «слава-неслава»), протиставляючи їм нетлінні інтимно-екзистенційні вартості: материнське благословення, перше кохання («хустина у синій горошок») і гармонію з природою.
Фінал вірша змінює елегійну тональність на громоподібне пророче правосуддя. Поет готовий простити особисті кривди недругам, але заявляє абсолютне неспрощення за глум над національними святинями («пилинка на образ Шевченка», «зламана гілка калини»). Канів як метафора совісті нації постає найвищим і єдиним легітимним суддею над суєтою світу.
Теми: поет і пам'ятник · шевченківський заповіт · прощення і відплата · материнська любов · канів як совість нації · справжні й фальшиві цінності