Крик Чорнобиля
Борис Олійник
В цих лісах безборонно
гасають вовки, наче рейнджери.
Заблоковану зону
обходить здаля навіть дощ.
Лиш тутешні зозулі,
що звуться “лічильники Гейгера”,
Не роки обіцяють,
а числа рокованих доз.
І шаманської ночі
безокого, чорного місяця,
Коли землю, як в саван,
загорне вологий туман,
На задалених цвинтарях
в небо обвуглене світяться
Сизо-цинковим одсвітом
горбики чорнобилян.
Так оглухло і тоскно.
І так одиноко-пустельно.
Тільки раптом із ночі
дитям заголосить сова.
Тільки Діва Пречиста
із профілем Ліни Костенко
У простудженій церкві
собою маля зігріва.
Тільки тіні шістьох,
спопелілих за всіх у четвертім,
Припадають до вікон,
волають устами біди:
– Та озвітеся ж, люди!
Якщо ви забули про мертвих,
То живим постраждальцям
подайте хоч кухоль води!
Бо ніщо не забудеться:
ані імення, ні дати.
Ми – не тіні. Ми – душі,
віднині вовік молоді.
І коли небеса возвістують
годину відплати,
Ми посвідчимо вашу байдужість
на Страшнім Суді!
Про вірш
Трагедійно-експресивний реквієм-пересторога, в якому Чорнобильська катастрофа осмислюється як апокаліптичний злам буття та моральний суд над цинізмом і байдужістю людства.
Історія
Вірш постав по гарячих слідах Чорнобильської катастрофи квітня 1986 року. Борис Олійник одним із перших серед радянських і українських письменників прибув безпосередньо в епіцентр вибуху, організовував репортажі й постійно перебував у Чорнобилі та Прип'яті, на власні очі спостерігаючи як подвиг ліквідаторів, так і чиновницьку брехню про масштаби радіаційного лиха.
Твір увійшов до драматичного циклу чорнобильської лірики митця і пізніше ліг в основу його полемічних статей та публіцистичної повісті-дослідження «Сімсот двадцять годин на грані віку», де поет безстрашно звинувачував московську систему у фальсифікаціях та злочинній безвідповідальності перед нацією.
Форма
Твір витримано в канонах модернізованого дольника з амфібрахічною основою, що імітує нервовий, пульсуючий рух і звуковий ритм лічильника Гейгера. Органічне чергування дактилічних та чоловічих клаузул створює перепад між ліричною рефлексією та різким, ораторським пафосом.
Строфіка вірша концентрована: автор вдається до перехресного римування (АбАб), поєднуючи точні алітераційні співзвуччя («дощ» — «доз», «туман» — «чорнобилян») із внутрішніми римами та риторичними паузами, що посилюють ефект молитви й судилища.
Як читати
Образна тканина розгортається через оксиморонні та апокаліптичні метафори: відчужена природа втрачає первинний райський стан і трансформується у смертоносну пастку, де традиційний фольклорний образ зозулі саркастично й гірко замінюється на «лічильники Гейгера», котрі відмірюють не літа, а рентгени.
Центральним вузлом твору є духовна візія: Пречиста Діва «із профілем Ліни Костенко» у напівзруйнованій поліській церкві, яка зігріває дитя. Це сакральне зближення національної совісті, поетичного слова і Богоматері вказує на покликання культури рятувати життя серед випаленого цивілізаційного мороку.
Фінальне звернення безсмертних душ перших шести пожежників-ліквідаторів («тіні шістьох, спопелілих за всіх у четвертім») переводить локальну екологічну трагедію у площину есхатології. Їхній голос — це біблійний волаючий крик, що передрікає неминучий Страшний Суд для тих, хто спостерігає за національним горем з байдужістю.
Теми: чорнобильська трагедія · моральний вибір і байдужість · жертовність ліквідаторів · сакральність материнства й культури · екологічна та національна пам'ять