Ми з матір'ю вертаємо в село

Борис Олійник

Уривок з поеми "Заклинання вогню"
…Ми з матір'ю вертаємо в село
З невдалої утечі від тевтона:
Полуторка із нашої колони
Осіла на підстрелене крило.

Від Чутового до Санжар моїх
Верстов із сотню. Тягнемо помалу.
Уже давно нас вдома поховали.
А ми йдемо… по смерті до живих.

Вже тридцять сім спливло відтоді
Літ. Чимало з пам'яті роки покрали.
Та видиво одне страшніш покари,
Як рана наскрізна, мені болить.

…Минули вдосвіта якесь село.
За вигоном котило поле вдалеч.
Безлюдний шлях.
Лиш, мов зелена галич,
Чужий патруль бродив…
До ранку йшло.

Спадала сутінь м'яко з далини.
Крізь світло, що непевне і нестале,
Якісь горбки повільно проростали
Округлими кущами купини.

Все ближчають. Вглядаюся…
І вмить –
Хитнувся світ, роздерло криком рота:
Лежала навзнак
вибита кіннота,
І ворон дзьоб точив о мертву віть.

З усього видно – стався наглий бій:
Хтось шаблю оголив наполовину,
Чиясь рука тяглась до карабіна…
В очах коней іще не вигас біль.

А все жило!
Так пахли небеса!
Так зірка усміхалась із будьонки!
Лиш в стрижених чупринах "під нульовку"
Холола смертним полиском роса…

Те поле на мені, в мені лежить.
Чужий патруль по ньому важко гупа.
І тягнуть руки зледенілі трупи,
І мертві коні тоскно просять пить.

Те поле, як вина, мені болить.
О світе, та яка ж моя провина,
Коли всього сім літ було ж – дитина?!
… А світ мовчить. І коні просять пить.

Не спишеш на літа.
Не пронесе
Ні на землі тебе, ні в гарній висі,
Бо з тої миті, як на світ родився,
Ти в ньому вже відповідай за все

За все на світі!
… Тоскний день зими.
О, як цинічно на промерзлій мжичці
Сміються квіти у вінках з ялиці!
Пригаслий шепіт бродить між людьми:

– Просила, бач (казали дід Матхей),
Щоб квітів… Перед смертю вже просила.
Та ждала сина… Га? Немає сина?
– Та цитьте, бабо: горе ж у людей…

А я стою… Це я стою чи ні?
Лопати… Сніг… І чорна прірва ями.
І сумно світиться обличчя мами
З-під жовтої хустинки… у труні.

Було, на весь непотріб дорогий
Сміялась: "Ет, не буде з баби дівка!"
А ця жовтенька ситцева хустинка
З усіх гостинців полюбилась їй.

Вона її на люди берегла.
І щось в очах світилося дитинне,
Коли зі сховку вносила хустину
І лагідно тулила до чола.

І хата щастям повнилась ущерть.
– Бач, угодив, – підходила до люстра. –
Така вже ловка. Бережу на люди.
Та ще – ти ж, сину, не лякайсь, – на смерть.

А я сміявся:
– Хай… через сто літ! –
Хіба ж я знав, що вже давно, стражденна,
Вона ховала лютий біль од мене!
Хіба ж я знав, як тяжко їй болить?!

А коли й знав би, що б тоді вчинив
Супроти невмолимої хвороби,
Що косить маршала і хлібороба,
Не розібравши вислуг і чинів?

О, я б всі квіти скликав до села!
Але пощо тобі тепер ці квіти?
І хто мені простить на цьому світі,
Що ти на той дочасно відійшла?!

Як хочеться вину, що душу ссе,
Звалить на когось!
Та даремні мислі,
Бо з тої миті, як на світ родився,
Я вже відповідаю в нім за все!

Про вірш

Драматичний фрагмент сповіді дитячої пам'яті про воєнне лихоліття, де пережитий семирічним хлопчиком жах розбитої кінноти переростає в екзистенційний біль і тягар невибутньої моральної співвідповідальності перед загиблими.

Історія

Фрагмент є складовою поеми Бориса Олійника «Заклинання вогню» (1978), що ввійшла до однойменної збірки поета (1978) та пізніших вибраних творів. У творі акумульовано автобіографічний досвід митця: війна застала Бориса Олійника шести-семирічним хлопчиком на Полтавщині (народився в селі Зачепилівка Новосанжарського району). Евакуаційний шлях, бомбардування колони біля Чутового, піша зворотна мандрівка з матір'ю розбитими дорогами крізь німецькі заслони до рідних Санжар — це реальні факти дитинства поета, батько якого загинув на фронті.

Для покоління дітей війни, до якого належав Олійник («діти війни, обпалені війною»), ця травма стала фундаментальним формантом світогляду. На відміну від парадно-пафосної баталістики радянського зразка 1970-х років, Олійник у «Заклинанні вогню» подає гранично тілесний, моторошний і дегероїзований зріз війни крізь призму враженого дитячого ока, де немає ідеологічного тріумфу, а є розтерзане поле й непоправна смерть молодих вершників.

Форма

Вірш написано класичним п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (переважно перехресне римування AbAb із внутрішніми відхиленнями й алітераційними замиканнями). Стриманий оповідний метроритм періодично ламається різкими цезурами, анафорами та тире («І вмить – / Хитнувся світ, роздерло криком рота»), що передає шок дитячого сприйняття.

Емоційна напруга наростає завдяки пульсації синтаксичних повторів і градацій («Те поле на мені, в мені лежить», «болить»), де внутрішній монолог дорослого спогаду зливається з безпосереднім відлунням дитячого крику в порожнечу.

Як читати

Центральним вузлом образної структури є страшне видіння вибитої кінноти на світанку, виписане через натуралістичний і водночас глибоко символічний живопис: кущі купини, що проростають із туману, раптово виявляються застиглими тілами порубаних бійців і коней. Контраст між квітучою, запашною ранковою природою («пахли небеса») та застиглою смертною росою у стрижених парубоцьких скронях («під нульовку») оголює кричущу антигуманність та абсурдність війни.

Апофеозом вірша стає мотив ірраціональної екзистенційної провини того, хто вижив («О світе, та яка ж моя провина, / Коли всього сім літ було ж – дитина?!»). Метафора «Те поле на мені, в мені лежить» перетворює географічний простір побоїща на внутрішній ландшафт душі. Спраглі мертві коні й застиглі руки бійців стають вічними етичними візитерами пам'яті поета, довічним обов'язком свідчити правду про безжальну ціну трагедії.

Теми: пам'ять про війну · дитинство, обпалене війною · екзистенційна провина · трагедія загиблих · образ матері · автобіографізм

Усі поети