На березі вічності

Борис Олійник

В колонах.
Поротно.
Крізь попіл, і бронзу, і мармур.
З непам’яті.
З пам’яті,
з виру морського і суші
Солдати,
матроси,
єфрейтори
і командарми
Суворо проходять повз нас,
і грядущих, і сущих.
Проходять
поротно
в погонах, у личках, в петлицях.
Біжать до воріт
матері, наречені, дружини.
І дивляться,
дивляться в лиця,
як злякані птиці,
Шукають, питають:
хто мужа, хто брата, хто сина.
Проходять повільно,
неначе тумани осінні.
Велике мовчання стоїть,
як гора над світами.
І раптом цю тишу
навиліт пронизує: “Сину-у!”
І десь из колони,
як з берега вічності: “Мамо-о!..”
Біжать од воріт
матері, наречені, дружини,
Злітають хустки і лягають на трави снігами.
І кришиться небо від зойків згорьованих: “Сину-у!”
І листом осіннім спада над колоною “Мамо…”

Проходять,
проходять –
і несть їм кінця і начала.
Шукаю між тих, що безвісти… у судну годину.
Та, батьку… Та де ж ти?
Ми ж тридцять віків тебе ждали!
І чую здалека, як з берега вічності: “Сину…”

Я сліпну.
Невже це… іде він до мене в обмотках?
Як маршальська лента,
вінчає плече йому скатка.
Стою, посивілий.
А він мені… зірку – з пілотки.
О світе ж мій, світе!!!
А я ж уже старший… від батька.
Так будьте ж ви прокляті
нині, і прісно, й назавше,
Усі, хто посяг на святиню всесвітнього ритму.
Коли проти глузду
сини од батьків своїх – старші,
Коли в божевіллі за травнем – зима, наче бритва.
…Провісницькі сурми схитнули небесні чертоги.

І знову поротно
шикують батьків командири.
Стають перед нами, як судді,
пречисті і строгі.
І ми перед ними –
на лінії їхньої віри.
З Європи до Азії,
в грізному сяйві багнетів,
Їх – двадцять мільйонів!!! –
смертей своїх дату затерши,
Встають.
І нема серед них ані других, ні третіх.
У списках Планети
однині усі вони – перші.
Велике мовчання стоїть,
як гора позахмарна.
І в тиші оцій, коли чутно,
як сходить пшениця,
Охриплі в окопах, закуті в бинти командарми
Говорять нам Слово
і віщо вдивляються в лиця:
– Сини наші вірні.
Брати, матері наші й сестри,
Не треба печалі: ми падали в січах без ляку.
Над нами ніколи не плакали тужно оркестри,
Бо з наших плацдармів живі починали атаку
За те, щоб земля не зійшла з голубої орбіти,
Щоб в юному світі
і нині, і прісно, і завше
В одвічному ритмі
за травнем приходило літо,
Щоб ваші сини не були од батьків своїх старші.

Ми чесно своє одробили на ратному полі.
Нам легко, бо ми
уже пам’яттю вашою стали.
Дивіться ж, нащадки:
в долоні синівської долі
Втручаємо світ ми
і наших знамен краснотали!
…Велике мовчання
росте обеліксом з граніту.
Колони
поротно
відходять в тумани осінні.
І ми стоїмо
при началі своєї орбіти,
І я відчуваю,
як досвід приходить до сина.
Нам випало сину,
досіяти і долюбити
Отецькеє поле –
і стати нового початком…
І я відчуваю,
як доля великого світу
На наші рамена
ляга,
наче батькова скатка.

Про вірш

Трагічна поминальна елегія-реквієм, сповнена антивоєнного пафосу та скорботи за неповерненими солдатами Другої світової війни, кульмінацією якої є надривне усвідомлення порушення природного ладу буття, коли живі сини стають старшими за своїх полеглих батьків.

Історія

Вірш постав на ґрунті глибокої особистої трагедії поета: батько Бориса Олійника, Ілля Омелянович, поліг у боях Другої світової війни в листопаді 1943 року на Охтирщині, коли майбутньому поетеві було лише вісім років. Свідомість безбатьківщини та образ матері-солдатки, яка все життя виглядала чоловіка з фронту, стали наскрізною темою його творчості й психологічною травмою цілого покоління «дітей війни».

У поетичній збірці «Сива ластівка» (1979) та попередніх книгах Олійник поступово відійшов від парадного радянського міфу «великої перемоги», перевівши воєнну тему в площину екзистенційної драми сирітства, незгойного материнського плачу й невблаганного суду пам’яті над злочином війни.

Форма

Твір написано п'ятистопним та шестистопним ямбом із пірихіями та цезурами, які чергуються з рубаними синтаксичними конструкціями й передають карбований крок мертвої армії. Строфічна організація тяжіє до чотиривіршів із перехресним римуванням (абаб), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули.

Ритмомелодика насичена звуковим експресіонізмом: уривчасті вигуки («Сину-у!», «Мамо-о!..»), звукопис на глухі та шиплячі звуки на початку створюють ілюзію потойбічного шелесту, який раптово розривається акустичним шоком синівського крику.

Як читати

Центральною є візія містичного параду тіней: загиблі воїни нерозривною колоною крокують крізь бронзу й мармур офіційних меморіалів просто у вічність. Автор протиставляє холодному граніту пам'ятників живе, трепетне людське горе — зграю матерів, що метаються, мов «злякані птиці», у марних пошуках своїх дітей.

Кульмінація твору вибухає парадоксальним екзистенційним мотивом: посивілий ліричний герой бачить молодого батька в обмотках і з фронтовою зіркою на пілотці й усвідомлює, що переріс його за віком. Це зміщення часових пластів («Ми ж тридцять віків тебе ждали!») веде до філософського осмислення війни як святотатства проти світового ритму буття, за яким слідує біблійно-пророче прокляття всім паліям війни, через чиє божевілля «за травнем — зима, наче бритва».

Теми: пам'ять про загиблих · батьки і діти · антивоєнний пафос · материнське горе · екзистенційний біль · покоління дітей війни

Усі поети