Над Полтавою – літо бабине.
У Санжарах – падолист…
Що ж ти, мила, зі мною бавишся:
Став я тінню – подивись!
Я біжу, аж іскри порскають
З-під років, як з-під чобіт…
Ну навіщо мені ти Ворсклою
Зав’язала білий світ?
Я ж не камінь, та я ж не дерево.
То допоки – одвічай:
Я на цім, ти на тому березі,
Посередині – печаль?
Може б, я до якої горлиці
Перекинув тихий міст,
Але ж ти мені, мила, Ворсклою
Зав’язала білий світ.
Експресивна любовна елегія з виразним полтавським топонімічним колоритом, сповнена драматизму нерозділеного почуття та фатальної нездоланності внутрішніх кордонів між закоханими. Твір пройнятий легкою самоіронією, що маскує глибоку душевну зажуру ліричного героя.
Полтавщина — мала батьківщина Бориса Олійника (народився в селі Зачепилівка Новосанжарського району), тому цей краєвид для нього глибоко інтимний і міфологізований. Образи Полтави, Нових Санжар та річки Ворскли виступають не декоративними ландшафтними реаліями, а емоційно одухотвореним топосом, нерозривно пов'язаним із юнацькими спогадами та любовними перипетіями автора.
У 1970-ті роки Олійник уже був визнаним майстром поетичного слова зі сформованою громадянською репутацією, проте паралельно він постійно звертався до камерної, щемливої любовної лірики, у якій демонстрував віртуозне володіння народнопісенною мелодикою та тонким психологізмом.
Вірш написаний чотиристопним хореєм із чергуванням дактилічних і чоловічих рим (бабине — бавишся, падолист — подивись). Дактилічні закінчення рядків надають строфам особливої розспівності, ледь затягнутого зітхання й характерного фольклорного інтонування.
Строфіка — чотиривірші з перехресним римуванням. Ритмічна динаміка посилюється синкопами та внутрішніми цезурами, викликаними схвильованим монологом героя («То допоки – одвічай: / Я на цім, ти на тому березі...»).
Центральною просторово-психологічною метафорою поезії є річка Ворскла, яка трансформується у фатальний бар'єр: «ти мені, мила, Ворсклою / Зав’язала білий світ». Водний потік традиційно в українській пісенності розділяє береги закоханих, проте тут Ворскла уречевлює екзистенційну сліпоту пристрасті — усе розмаїття світу звужується до єдиної недосяжної жінки.
Пейзажний зачин («Над Полтавою – літо бабине. / У Санжарах – падолист…») задає часову координату згасання, сезонної осені, що накладається на осінь почуттів або душевну кризу героїв. Метафора «Став я тінню – подивись!» свідчить про виснажливу владу кохання, а антитеза «Я на цім, ти на тому березі, / Посередині – печаль» ущільнює традиційну баладову конфліктність до афористичної формули самотності вдвох.
Теми: нерозділене кохання · топоніміка полтавщини · розлука і відчуження · психологічний пейзаж · душевний неспокій · фольклорні мотиви