О, це осіннє журавлине "кру!"
Борис Олійник
О, це осіннє журавлине "кру!" –
Листя вмира
і на брук осипається.
Все повертається на правічний круг.
Все повертається… все повертається.
Сивий мій друже…
Ах, сивий мій друг,
Лихом об землю, як шапкою, вдаримо:
Все повертається на правічний круг.
Казка далека гойдається маревом.
Кінь виривається з теплих попруг –
Що йому холод,
як воля всміхається!
Все повертається на правічний круг.
Тільки літа молоді не вертаються.
Як вона хмільно спадала униз –
Руса коса твоя… руса до пояса.
Жаль, що було те давно… аж колись.
Жаль, що до днів тих тепер –
як до полюса.
Тихо… як тихо… як тихо довкруг.
Інші комусь присягаються… каються.
Все повертається на правічний круг,
Тільки слова не вертають.
Лишаються.
Про вірш
Елегійно-філософський рондельний роздум про незворотність людського буття на тлі невпинного коловороту природи, де єдиним нетлінним осердям минаючого часу виступає карбування пережитого почуття і сказаного слова.
Історія
Поезія належить до ліричного доробку 1960-х років, коли шістдесятницький неоромантичний порив у творчості Бориса Олійника почав дедалі тісніше переплітатися з глибокою неокласичною елегійністю та авторефлексією (збірки «Вибір», «Коло»). У цей період поет активно експериментує з класичними твердими строфічними формами (рондо, тріолет, сонет), шукаючи в них канонічної виваженості проти плину буденності.
Мотив журавлиного ключа й осені в українській ліричній традиції (від фольклору до Лепкого та Рильського) завжди кодував мотив прощання й підбиття життєвих підсумків. Олійник звертається до образу «сивого друга» та спогаду про перше дівоче кохання, переплавляючи особистісний смуток у мудре примирення із законами світобудови.
Форма
Вірш написано в модифікованій формі ронделя (рондоподібної структури) з рефреном-лейтмотивом «Все повертається на правічний круг». Метрична канва базується на чотиристопному амфібрахії (з окремими дактилічними варіаціями та пірихіями), чий трискладовий погойдуваний рух ідеально відтворює кружляння осіннього листя й тужливий політ журавлиної зграї.
Ключовий формотворчий прийом — видозміна кінцевих рядків строф на тлі незмінного рефрену: від фаталістичного «Тільки літа молоді не вертаються» до парадоксального філософського висновку «Тільки слова не вертають. Лишаються», що створює довершену строфічну й смислову арку.
Як читати
У центрі твору — антиномія циклічного часу космосу та лінійного часу людського індивідуального буття. Всесвіт підпорядкований «правічному кругу»: журавлі відлітають, аби повернутися, листя знову народить весна, присяги повторяться новими закоханими. Проте людська молодість, втілена в чуттєвому образі русої коси, безповоротно віддаляється, ніби «до полюса».
Фінальний акорд твору долає безнадію через культ невмирущого Слова. Сказане слово, пережите кохання й виболена вірність залишаються в духовній ноосфері навіть тоді, коли минає фізичне життя. Козацький жест відчаю й стійкості («Лихом об землю, як шапкою, вдаримо») трансформується у високу стоїчну мудрість споглядання буття.
Теми: плинність часу · правічний коловорот природи · втрачена молодість · вічне кохання · сила і пам'ять слова · філософська елегійність