О, як ми ревно клянемо тиранів,
А їм оте – як мертвому баклага:
Лежать собі, усохлі, мов тарані,
У полинялих мушлях саркофагів.
Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів розвінчує на стінах.
Зате перед новими – по-новому,
Демократично… повза на колінах.
А сфінкси, як завжди, ховають тайни
У сардонічнім обрисі губів…
І взагалі: коб не було рабів,
Цікаво, чи з’явилися б тирани?
Гостра сатирико-філософська мініатюра, що викриває конформізм суспільства та доводить нерозривний діалектичний зв'язок між культом тиранії та психологією добровільного рабства.
Поезія постала в атмосфері десталінізації та «відлиги» 1960-х років, коли шістдесятники гостро поставили руба проблему відповідальності поколінь за культ особи та злочини тоталітарної доби. Водночас твір виходить далеко за межі дозволеного офіційного засудження «окремих помилок минулого».
Олійник один із перших у радянській підцензурній періодиці висловив універсальну антиавторитарну думку про те, що зміна зовнішніх гасел і псевдодемократичний ритуал не знищують коренів рабства, а лише маскують нові форми плазування перед кумирами.
Вірш являє собою компактну дванадцятирядкову строфу (додекастих), написану п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Ритмічна структура динамічна, багата на інтонаційні перепади, іронічні паузи та риторичні фігури. Римування перехресне з кільцевим замиканням у фінальному чотиривірші (ввгг або комбіноване), що підкреслює афористичну чіткість кінцівки.
Центральний концепт твору — десакралізація культу правителів: тирани в Олійника позбавлені величі, вони іронічно знижені до побутового, навіть гротескного образу («усохлі, мов тарані, у полинялих мушлях саркофагів»), байдужі до запізнілих проклять нащадків («як мертвому баклага»). Справжню драму поет бачить не у мертвих диктаторах, а в живих сучасниках.
Гірка сатира спрямована на «двадцятий вік», який, гучно скидаючи «старих богів», зраджує власні гуманістичні декларації: поява нових ідолів супроводжується лицемірним плазуванням, де оксюморон «демократично… повза на колінах» оголює психологію сервілізму, замасковану під прогресивні гасла.
Кульмінацією твору виступає фінальне риторичне запитання («коб не було рабів, / Цікаво, чи з’явилися б тирани?»), що перегукується з шевченківською традицією соціальної критики та франківським осудом рабської покори. Образ безмовного сфінкса із «сардонічним обрисом губів» уособлює вічну, глузливу загадку історії, відповідь на яку лежить не у владних кабінетах, а у моральному виборі самого народу.
Теми: громадянська лірика · тиранія і рабство · викриття конформізму · культ особистості · історична відповідальність · свобода духу