Осіннє
Борис Олійник
Облітає листя,
пане-брате.
Хоч стріляй –
останнє опада…
Вітер дошматовує плакати
Та вчорашні гасли заміта.
Цідить мжичка їдко і занудно,
Вибира з-під коміра тепло.
Час прийшов –
себе й коня загнуздуй
І не здумай пхатись у сідло,
Щоб на посміх юної громади
Не спіткнутися об стремено.
Не вливай,
дослухавшись поради,
У старі міхи нове вино.
Вибігали з мітингу на мітинг,
Викричали “слав” у марноті.
Дехто в метушні і не помітив,
Що не та пора і ми не ті.
Ваші гасла спритні примазенки,
Як свої,
збувають “два за три”.
З прапорів пошили камізельки
У два кольори, два кольори.
Ми й незчулись,
коли в’язнів честі –
Лицарів пречистої душі –
Відгорнули на задвірки чемно
Замашні, дебелі торгаші.
Вкравши вашу мученицьку віру,
Округ пальця окрутивши гурт,
Ваші учорашні конвоїри
Нас до незалежності ведуть…
Облітає листя.
Гей, останнє
Листя,
побратими, опада.
Перше нерозділене кохання
Вже онуків стомлено гойда.
І промерзлий вітер листопаду,
Розбудивши сонний очерет,
Закликає нас на Чорну раду
З’ясувать на крузі
врешті-решт, –
Що ж ми з вами
хлопці,
наробили?
Де ж ми знову загубили Січ?
Думали: саджаєм горобину,
А жнивуєм горобину ніч.
Хто ж це нам наслав меживіч диму,
Що б’ємо наосліп по своїх?
Що ж ми Україну неділиму
Знову ділим, недругам на сміх?
Доборолись – тільки шапка й вуса.
Досварились так, що від обмов
Гетьман у труні перевернувся.
Встав з могили.
Плюнув.
І – пішов
Помолиться з горя Жовтим Водам.
“Гей, вернися, гетьмане, вгамуйсь!” –
Репетуєм сходом і приходом.
Вибив люльку:
“Може, й повернусь,
Як з отари станете народом”.
Про вірш
Гірка громадянсько-філософська елегія розчарування й перестороги, сповнена болю за втрачені ідеали національного відродження та переродження колишніх сподвижників на тлі нової політичної кон'юнктури.
Історія
Вірш постав у період карколомних суспільно-політичних трансформацій кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли ейфорія перших мітингів за незалежність України поступово змінилася усвідомленням прагматичного цинізму пострадянського державотворення. Для Бориса Олійника — поета виразного громадянського сумління й водночас активного учасника політичних процесів тієї доби — цей злам став глибокою світоглядною драмою.
Автор із гіркотою фіксує перехоплення патріотичної риторики партійною номенклатурою та спритними комерсантами («примазенками»), які миттєво пристосувалися до зміни прапорів, витіснивши на маргінес справжніх дисидентів і політв'язнів («в'язнів честі»). У тексті безпосередньо відображено суспільний розкол, міжпартійні чвари та розчарування покоління, яке прагнуло духовного воскресіння нації, а натомість побачило реванш цинічного торгашества.
Форма
Поезія написана класичним чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає монологу напруженого, карбованого й водночас ораторського дихання. Ритміка підтримує баланс між елегійним сумом та сатирично-саркастичним викриттям.
Строфіка організована катренами з перехресним римуванням (АбАб), де послідовно чергуються жіночі та чоловічі рими. Поет використовує як точні, так і багаті асонансні та дисонансні рими («примазенки — камізельки», «дим — неділиму»), що загострюють інтонаційні акценти.
Як читати
Центральним наскрізним образом є алегорія листопаду й холодної осінньої негоди («Цідить мжичка їдко і занудно»), що символізує згасання революційного романтизму, занепад сил і настання духовних заморозків. Метафорика біблійного штибу («не вливай... у старі міхи нове вино») вказує на марність спроб побудувати оновлене суспільство застарілими чи фальшивими методами.
Кульмінаційною лінією вірша виступає розгортання архетипних образів української історіософії: Чорна рада, втрачена Січ, міжусобний дим («б'ємо наосліп по своїх») та міфологема «горобиної ночі» як знаку стихійного самознищення. Автор проектує давні руїнницькі комплекси козацької доби на новітню добу здобуття державності.
Саркастична деміфологізація псевдопатріотизму сягає апогею в образах перевертнів-конвоїрів, які ведуть суспільство «до незалежності», та гротескній деталі — прапорах, розпоротих на «камізельки». Фінал із гетьманом, який встає з труни й іде геть від безглуздих сварок, набуває масштабного трагікомічного узагальнення про вічну українську незгоду.
Теми: громадянська лірика · історична пам'ять і руїна · псевдопатріотизм і кон'юнктура · політичне розчарування · відповідальність за державу