Останній
Борис Олійник
Настане день
скорботи світової –
І попливе у лодії труни
За вічний круг і пруг
Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Душа солдата в потойсвітнім краї
Повільно рушить на суворий звіт,
І від осколків давніх
перед раєм
Дуга безпеки заячить у світ.
І сам Петро,
зачудування повен
З не баченої досі дивини,
У Всеблагого запитає:
– Хто він? –
І Бог відкаже:
– Се – Останній Воїн
Великої, Священної війни.
Ти відчини Йому ворота,
Петре,
І – грішного – до раю запроси:
Він на землі зазнав такого пекла,
Що Я Його простив
на всі часи!
…Останній залп
прониже тишу гостро.
І в щемну мить,
як сироти в сльоту,
Таку печать відчують час і простір,
Що навіть кутий з каменя
Апостол
Ледь стримає за вією сльозу.
Про вірш
Монументальна есхатологічна елегія-притча, присвячена сакралізації солдатського подвигу та безмежній покуті фронтового покоління Другої світової війни.
Історія
Твір належить до зрілого воєнного циклу Бориса Олійника, чиє дитинство було обпалене трагедією війни, а батько загинув на фронті. Тема фронтовика як носія екзистенційного страждання і священного обов'язку була для поета глибоко особистою й наскрізною крізь усю творчість.
Написаний у час, коли ветерани війни масово відходили у вічність, вірш є пророчою візією моменту, коли піде з життя останній свідок і учасник світової бійні. Поет виходить за межі офіційного радянського міфу про «переможний салют», підносячи фронтову долю до рівня всесвітнього трагізму та християнського прощення.
Форма
Твір написаний п'ятистопним ямбом із розлогим урочисто-траурним диханням, що створює ефект повільної реквіємної ходи. Метрична стійкість передає непохитність та монументальність фігури воїна.
Строфічна побудова представлена п'ятивіршами та астрофічними фрагментами зі складною системою римування (чергування перехресних і кільцевих зв'язків), де виразний пієтет підкреслюється точними й вагомими римами («світової — Воїн», «звіт — світ», «гостро — Апостол»).
Як читати
Поетичний простір розгортається у вимірах міфопоетичної та біблійної містики: перехід межі життя і смерті змодельовано через образ «лодії труни», яка пливе «за вічний круг і пруг», поєднуючи античні алюзії човна Харона з християнською есхатологією Божого суду.
Драматичним вузлом стає зустріч Небесного сторожа апостола Петра і душі Останнього Воїна, у тілі якого «дуга безпеки» реагує на незагоєні металеві осколки. Ця метафора поєднує сучасну техногенну предметність із вічним тавром мучеництва, показуючи, що рани війни непідвладні навіть фізичній смерті.
Кульмінація вірша — теофанічний вердикт Творця: абсолютне прощення гріхів за пережите земне пекло («Він на землі зазнав такого пекла, / Що Я Його простив на всі часи!»). Образ кам'яного Апостола, який стримує сльозу, переводить батальний дискурс у категорію вселенського щему й співчуття.
Теми: пам'ять про війну · екзистенція воїна · прощення і спокута · трагедія людського буття · есхатологія і вічність