Отак вітерцем перейти за леваду шовкову
Борис Олійник
Отак вітерцем перейти за леваду шовкову –
Засвітиться гай, а за гаєм – село.
І все проминуле до мене повернеться знову,
А літ перебутих одразу немов не було.
І я упізнаю хустину легку за плечима,
Хоч стільки у ріках злетіло води!
І ти мені тихо озвешся своїми очима…
Та це вже – ніколи…
Ніколи… Ніколи…
Завжди.
І я повернуся у пору мою світанкову,
Відчувши в долоні пелюстку руки.
І вперше промовлю колись не промовлене слово,
І вернуться в осінь з тієї весни ластівки.
Розтане сніжок на роками притомленій скроні.
Повернеться листя в грудневі сади.
І дзенькнуть вудилами юності нашої коні.
Та це вже – ніколи…
Ніколи… Навіки.
Завжди.
Залітна сніжинка сльозою зійшла на долоні,
Морозом шепнула мені сивина,
Що вже не повернуться юності нашої коні,
Бо надто далека між нами лягла далина.
Погасле багаття давно на вітрах холодіє,
І стільки у ріках злетіло води!
І час забувати тебе як незбуту надію…
Та це вже – ніколи…
Ніколи… Навіки.
Завжди.
Про вірш
Елегійний роздум про незворотність плину часу, втрачену юність і нездійснене перше кохання, де щемлива ностальгія за минулим стикається з тверезим, мужнім усвідомленням остаточності життєвих втрат.
Історія
Вірш належить до зрілої інтимно-філософської лірики Бориса Олійника періоду 1970-х років, коли поет усе частіше звертався до переосмислення власного коріння, дитинства та юнацьких літ на Полтавщині (зокрема рідного села Зачепилівка). Для українського шістдесятництва цей час позначений переходом від бурхливого суспільного пафосу до зосередженої медитативності та глибокого психологізму.
Твір органічно вписується в автобіографічний пласт творчості митця, де топоси рідного села, левади, гаю та спогад про юнацькі почуття постають символічним втраченим раєм духовної чистоти й безтурботності перед лицем невідворотного досвіду літ і зрілості.
Форма
Поезія написана виразним тристопним та чотиристопним анапестом із помітною цезурною розспівністю, що надає текстові романсового звучання, спорідненого з українською пісенно-фольклорною традицією.
Строфіка організована в класичні катрени з перехресним римуванням (АбАб), чергуванням жіночих та чоловічих рим. Композиційним стрижнем виступає виразний рефрен-градація («Та це вже – ніколи… Ніколи… Ніколи… Завжди»), що функціонує як психологічний та інтонаційний замок кожного смислового сегмента.
Як читати
Поетичний простір розгортається крізь призму умовного способу та ілюзорного повернення: ліричний герой уявно долає просторово-часову межу («за леваду шовкову»), де розмиваються кордони між минулим і теперішнім. Ландшафтні деталі (світанковий гай, хати рідного села, сніг на скронях) миттєво переходять із площини реалістичної географії в онтологічні знаки пам'яті.
Образна система побудована на динамічній антитезі тепла і холоду, весни й осені: дівоча рука постає тендітною «пелюсткою», що контрастує із «залітною сніжинкою», яка сльозою сходить на долоні та передвіщає неминучу сивину. Метафоричні «коні юності», чиє дзенькання вудилами вчувається крізь десятиліття, символізують бурхливий порив молодості, приборканий невблаганним часом.
Філософський нерв вірша зосереджений у парадоксальній антиномії фінальної коди: «Ніколи… Навіки. Завжди». Категоричне «ніколи» фіксує незворотність біографічного плину ріки життя, тоді як «завжди» утверджує нетлінність пережитого почуття у внутрішньому духовному вимірі людини, перетворюючи особистий біль на високу світлу печаль.
Теми: інтимна лірика · незворотність часу · пам'ять і ностальгія · втрачена юність · філософська елегія · образ рідного краю