Перевдягання душ

Тих відспівають,
а вони – живі
У наших душах, квітах, у крові…
А ці співають! –
хоча душа у них – яма.

…Дивлюся,
як поважно, хазяями
Вони статечно всілись на траві
В непогрішимій вірі, що – живі.

Та й спритно ж ви нової затягли!
Не встигли обізватись треті півні,
Як над устами, що співали пінку,
Козацькі вуса з викрутом лягли.

А покажіться, хлопці, як ви є –
Мої колись близькі, тепер –
колишні?
Гай-гай, видовище таке невтішне,
Та що подієш – час бере своє:

Сивесенькі.
І зуби вже – не креш.
І серце ледь не вискочить з орбіти.
То нащо б так за молодими бігти?
Себе і час, на жаль, не обженеш.

Онуки, у загонистій ходьбі
Оглянувши на вас,
беруть на жарти:
– Пощо мінять їм, як штани,
штандарти?
Вже ж треті поміняли, далебі,
Впродовж лише останньої доби, –

Та й зникли за юначий обрій свій…
Сидять, захекані, мої колишні.
– Не наздогнали? – запитав утішно. –
А може, і не варт смішити світ?

А може б, дати серцю одійти
Від міньбища корогвами на стяги?
Бо вернуться онуки із розваги –
І не впізнають, де чиї діди?

…Та раптом з Волги потягло –
і враз
Заґелґотіли, як сполошні гуси, –
І вмить сховалися козацькі вуса
Під бороди, косоворотки й… квас.

З Дніпра війнуло – матінко моя:
У змиг злиняли злякані кафтани,
І вже тіла їх облягли жупани –
Ну хоч пиши з натури Мамая!

Дихнуло Еміратами – і вмент
Уже клянуться ревно на Корані.
І над чалмою
в правовірній шані
Зелений стяг розкрилюється в лет!

А як Сінайський шмагонув парчу –
Ураз припали до Звізди Давида.
І ти ж дивись:
устигли ще завидна
Переметнутись до Стіни по колу
Перевдягання душ.
А душі ж – голі,
Як в морзі…
Але те вже – не столу.

Бо що це ми і справді завели?
Уже й Шевченкові до кольок смішно:
Мовляв, зійшлися начебто ж… колишні,
А й досі не сідають за столи?

ІІ

Ану-м стинай “московській” яничарці
Голівку з пліч
та булькнем в три стволи!
То що, колеги,
вдаримо по чарці
За те, що ви
живі…
колись були?

…За п’ятою
оплачемо Вкраїну.
Та зчинимо гризню
за булаву
І спишемо
недолю і руїну
На клятих інородців та Москву.
А як не стане вранці похмелиться
(Ще й сало закотилось у траву),
Одне одному вцідим по мазницях
І пошлемо когось…
по мирову.

Під щедрим кумпанійським Водолієм
Ми знову зберемося за столи
І десь на третім раптом прохмелієм:
Чи ми жили,
чи просто відбули?

…Та вихор знявся – і пішло кружляти
Перевдягання душ і тілесе.
І хтозна: вус чи бороду чіпляти,
Чи – про випадок – вкупі те і се.

Кому годити і кого судити –
Не добереш без пляшки і… Москви.
То краще наливайте вже, сусіде,
Та й почнемо із першої глави.

І – разом:
Ану-м стинай “московській” яничарці
Голівку з пліч,
та булькнем в три стволи!
То що, колеги,
вдаримо по чарці
За те, що ви живі…
колись були?

Про вірш

Їдка сатирично-памфлетна інвектива проти суспільного пристосуванства, кар'єристського мімікрування та втрати духовної ідентичності в добу політичних змін.

Історія

Поезія створена в буремні роки пострадянського транзиту 1990-х, коли колишня комуністична номенклатура та частина кон'юнктурної інтелігенції миттєво відмовилися від попередніх ідеологем, поспіхом натягнувши на себе маски ревних націонал-патріотів, козаків або релігійних діячів.

Борис Олійник, відомий своєю непохитною прямотою та непримиренністю до фарисейства, тяжко переживав моральну деградацію вчорашніх соратників («колись близькі, тепер — колишні»). Твір є прямим публіцистичним ляпасом політичному хамелеонству та карнавалізації суспільної моралі.

Форма

Твір написаний п'ятистопним ямбом із широким застосуванням вільного добору римувань і нерівноскладових пауз, що надає мовленню характеру саркастичного діалогу-філіпіки та живої викривальної репліки.

Строфіка наближена до вільного астрофічного вірша або складної строфи з перехресним та кільцевим римуванням. Інтонаційний малюнок багатий на риторичні запитання, оклики, іронічні паузи та знижену розмовну лексику («пінка», «міньбище», «заґелґотіли»), що підкреслює сатиричний пафос.

Як читати

Центральний метафоричний стрижень — карнавальне «перевдягання душ» як симптом повної відсутності власної духовної сутності («хоча душа у них – яма»). Поет розвінчує удавану респектабельність ренегатів, які сподіваються обдурити час і нові покоління бутафорськими атрибутами на зразок хвацьких козацьких вусів.

Образна динаміка вірша розгортається через гротескну географічно-ідеологічну мандрівку «колишніх»: від раптового вітру з Волги (де козацькі вуса вмить змінюються на російські косоворотки й квас) через раптовий подих Дніпра (натягування жупанів «під Мамая») аж до вітру з Еміратів (поклони на Корані під зеленим стягом). Ця галерея перевтілень демонструє повну втрату національної гідності заради вигоди.

Моральним суддею у творі виступають онуки («Пощо мінять їм, як штани, штандарти?»), чия природна юнацька щирість висміює метушливих старих пристосуванців. Поет доходить висновку про історичну приреченість хамелеонів, які, міняючи корогви на стяги, втрачають власне людське та родове обличчя.

Теми: сатира та інвектива · політичне хамелеонство · втрата національної гідності · конфлікт поколінь · моральне звиродніння

Усі поети