Пісня віхоли
Борис Олійник
Дихало вільхою, тихою втіхою –
білим сном…
Раптом наїхали віхоли звихреним
табуном!
Снігом-завіями вії завіяло –
білина.
Ні мене, ні її –
тільки
сива
пелена.
Де ти поділася? Все завертілося –
збився з ніг.
Може, на полюсі?
В чортовім колесі –
п’яний сніг.
В дикому клекоті, білому реготі –
свист, содом!
Через тин –
покотом
світ пішов
догори дном.
Крутить у лютому хугою лютою –
аж кипить!
Все переплутано білими путами –
втратив нить.
Кличу я лебедем. Відгомін – лепетом
пада в сніг…
А нехай тобі грець –
переметено поріг!
Вилечу з віяла верхи на вихорі –
в білограй.
Вдарю острогами понад тривогами:
доганяй!
Хай оті віхоли з розуму з’їхали –
все одно
Я тебе перейму,
хай там покришка
чи дно!
Про вірш
Експресивна неоромантична балада-пісня про нестримну любовну пристрасть і вірність, розгорнута на тлі шаленого зимового буревію як випробування долі.
Історія
Вірш репрезентує віртуозну мелодійну гілку лірики Бориса Олійника 1970-х років, коли поет експериментував із фольклорною стихією, народнопісенною тонікою та романсовою естетикою. У цей період він створив низку шедеврів, що легко лягали на музику та ставали всенародно улюбленими піснями.
Твір відбиває прагнення шістдесятників оновити традиційну пейзажну та інтимну поезію за рахунок збагачення її модерною експресією, внутрішнім звукописом і бурхливою кінетичною динамікою, де природна стихія є дзеркалом максималізму почуттів.
Форма
Ритмічна структура вірша базується на чотиристопному хореї або модифікованому коломийковому ритмі з виразною цезурою всередині кожного рядка, що зумовлює пружну пульсацію та танцювально-вихрову енергетику.
Ключовою формальною ознакою є багате внутрішнє римування в межах кожного рядка («вільхою — втіхою», «віхоли — звихреним», «завіями — завіяло», «полюсі — колесі»), що у поєднанні з кінцевими чоловічими римами катренів створює ефект суцільного звукового виру (звукопис, алітерація шиплячих і сонорних: [в], [х], [л]).
Як читати
Композиція твору побудована на різкому контрасті: від пасторальної тиші («Дихало вільхою, тихою втіхою») до раптового вибуху космічної завірюхи, що асоціюється з бісівським розгулом стихій («чортове колесо», «свист, содом», «світ догори дном»). Віхола постає не просто зимовою негодою, а екзистенційною загрозою розлуки й хаосу.
Ліричний герой виступає в амплуа фольклорно-романтичного лицаря-вершника, котрий долає морок і снігові тенета заради коханої. Його голос уподібнюється лебединому кличу, що пробиває білу пелену забуття, підкреслюючи архетипний мотив лебединої вірності.
Фінал твору звучить як героїчний виклик самій фатальній неминучості («Вилечу з віяла верхи на вихорі», «хай там покришка чи дно!»). Стихія кохання перемагає хаос віхоли завдяки незламній волі героя та вітаїстичній несамовитості почуття.
Теми: інтимна лірика · сила кохання · бунт проти стихії · фольклорні мотиви · віхола як метафора долі