Похорон учителя
Борис Олійник
Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка
Як несли його тихо в нове житло
По бруку, по бруку, по бруку,-
Був місяць май. Сонце пекло.
...Мерзли руки.
Сизий пил опадав на хрести перехресть.
Зітхали старі: відмучивсь.
Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:
Грали учні.
А коли проминали школу і сад,
Молода... молоденька антонівка
Підійшла до труни, сахнулась назад:
— Олексію Антоновичу?!
Та чи він не почув, чи удав, що спить,
Бо несли його високо-високо,
Тільки пальці, здавалось, ворухнулись на мить,
Наче листя, на жовтні висохле.
Обіч шляху тулилися скромно авто.
Шоферюги, на слово колючі,
Сигарети ховали в рукав. Бо то
Були його учні.
Затихали у хатах дрімучі сварки,
Видихалися чвари ядучі.
І стояли сумирно дебелі дядьки —
Його перші учні.
А один, що сивухою очі залив
І таке — не при дітях — варнякав,
Як побачив його, ураз прохмелів
І по-людськи заплакав.
А один генерал, увесь в орденах,
Що звитягою смерть перевершив,
Прочитав телеграму. Збілів, як стіна,
Вперше...
Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.
Триста лих мені дивляться в вічі.
То за віщо ж до всього ще й ця журба?
Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!
Як могли ви, учителю, вмерти, коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вам вірив, як Богу.
Мені ви були
За Отця, і Духа, і... приклад.
Та коли б хоч вітрища ламали кущі
Чи осіння осмута висла,
Та коли б хоч лили трафаретні дощі,-
А то ж май зацвіта, як пісня!
Він сказав:
— Не вдавайся до самобиття.
Не спіши головою з кручі.
Я тому саме в травні лишаю життя,
Щоб його цінували учні.
Про вірш
Драматична елегія-реквієм, присвячена світлій пам'яті сільського педагога як духовного пастиря громади, чий відхід оголює глибинну совість і покаяння його учнів. Твір сповнений гострого болю непоправної втрати та утвердження морального авторитету Вчителя як морального критерію буття.
Історія
Вірш має реальну біографічну основу та адресну присвяту Олексію Антоновичу Вовнянку — учителю Зачепилівської школи, який відіграв визначальну роль у формуванні світогляду юного Бориса Олійника та прищепив йому любов до літератури й моральної прямоти.
У добу шістдесятництва образ сільського вчителя набув виняткового етичного звучання: він уособлював не представника ідеологічної системи, а справжнього сіяча гуманізму, інтелігента-сподвижника, який заміняв осиротілому повоєнному поколінню загиблих на фронті батьків.
Форма
Поезія написана колоритним тонічним віршем на базі дольника та ямбічних коливань, із розірваним графічним членуванням строфи й графічним драбинчастим ритмом, що передає стукіт траурної ходи («По бруку, по бруку, по бруку...»).
Використано різностопні римовані строфи з несподіваними перехресними римами, де різкий обрив рядка («мерзли руки», «грали учні») концентрує емоційну напругу, а синтаксичні паузи, тире та вигуки підсилюють експресивний трагізм реквієму.
Як читати
Твір насичений різким емоційним і сенсорним контрапунктом: палюче травневе сонце буйного цвітіння протиставляється відчуттю крижаного холоду смерті («Був місяць май. Сонце пекло. ...Мерзли руки»). Природа бунтує проти смерті Праведника — навіть «молоденька антонівка» сахається від труни, ніби розмовляючи з колишнім господарем саду.
Хода процесії через усе село набуває значення морального судилища й очищення: за труною йдуть різні долі, сформовані Учителем, — від загрубілих шоферів і протверезілих п'яниць до застиглого генерала в орденах. Смерть учителя примушує кожного зазирнути у власну совість. Кульмінація вірша — відверте сакральне зізнання ліричного героя («Я ж вам вірив, як Богу. Мені ви були за Отця, і Духа, і... приклад»), яке вивищує образ учителя до ролі світського святого, батька духу.
Теми: образ учителя · покаяння і совість · пам'ять і синівський обов'язок · смерть і вічність · духовне наставництво