Похвала непідкупній
Борис Олійник
Коли здалось, що все пішло за доляр –
Земля і честь, могили й вівтарі,
Коли вже навіть провіщати долю
Взялись не звіздарі, а крамарі;
Коли здається, що саме повітря
Настояне на лжі, немов одвар,
Коли поет, як сутенер –
повію,
Кладе під владу Аполлонів дар;
Коли вам чорне видає за біле,
Не кліпнувши,
зело писучий син
І під стильовку стрижені
дебіли
Полюють на людей, мов на тварин;
Коли, здалося, світ дійшов до скону
І все людське убито до осердь, –
За невблаганним всеблагим законом
Приходить смерть.
Коса її надземної ограни,
З металу, непідвладному іржі,
Вона не загляда у табель рангів
На суднім рубежі.
Для неї всі однакової міти –
Король чи старець, щедрий чи скупий, –
Вона – остання справедливість світу,
Яку нікому в світі
не купить:
Ні фарисею, що служив мамоні
І Україну гнув на свій копил.
Ні злодію державному в законі,
Що навіть Зевса з челяддю купив.
І відступає туга з-перед серця,
І щастя молить: “Зупинися, мить!”
І варто жить, і прагнути безсмертя,
Коли є смерть,
яку не підкупить.
Про вірш
Гірка інвектива проти тотальної меркантилізації суспільства й духовної корупції епохи первісного нагромадження капіталу, де смерть постає єдиним абсолютним мірилом справедливості та непідкупності.
Історія
Вірш постав у період драматичних суспільно-політичних та економічних зламів 1990-х років в Україні — доби дикого ринку, цинічного розкрадання суспільного надбання, девальвації моральних орієнтирів і виникнення олігархату. Борис Олійник, який болісно сприймав комерціалізацію культури й безкарність нової пострадянської плутократії, виступив із пристрасним моральним осудом доби, коли національні святині й людська гідність стали предметом купівлі-продажу.
Для митця, котрий завжди стояв на засадах громадського обов’язку літератора, особливим ударом була кон'юнктура та зрада творчої інтелігенції («коли поет, як сутенер – повію, кладе під владу Аполлонів дар»). Твір став програмним маніфестом несприйняття суспільства олігархічного цинізму, бандитського свавілля («під стильовку стрижені дебіли») та знецінення сакральних вартостей.
Форма
Твір написано чотиристопним ямбом із поєднанням пірихіїв, що надає звучанню схвильованості та водночас чіткої інтонаційної карбованості. Поезія побудована у формі розгорнутого синтаксичного періоду з нанизуванням підрядних обставинних речень часу («Коли...»), що створює потужну ораторську градацію та риторичне напруження.
Строфіка тяжіє до катренів із перехресним римуванням (абаб), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули. Ритм набуває особливої експресії у фінальній частині, де після розлогої антитези різко звучить лаконічний афористичний висновок.
Як читати
Образна система твору базується на жорсткому сатиричному гротеску та антитезі. Автор використовує знижену, експресивну лексику суспільного розпаду («доляр», «крамарі», «сутенер», «дебіли»), протиставляючи її античній і християнській сакральній традиції («вівтарі», «Аполлонів дар», «судний рубіж»). Світ постає апокаліптично деформованим, де брехня стала суспільною нормою, а духовні провідники перетворилися на торгівців.
У цьому хаосі образ Смерті зазнає парадоксальної філософської реабілітації: вона трактується не як екзистенційний жах чи руйнація, а як вищий метафізичний закон рівності й космічної справедливості («надземна ограна», непідвладна іржі). Її коса ігнорує соціальні табелі рангів, мамону та земне беззаконня, урівнюючи можновладця зі злидарем.
Філософський підтекст поезії виходить на високу діалектику: пам'ять про невблаганну і непідкупну смерть стає єдиним надійним фундаментом справжнього людського буття, зціленням від фальшу й духовної деградації, надаючи життю та прагненню безсмертя істинної ціни.
Теми: громадянська лірика · інвектива · моральна деградація · смерть і вічність · справедливість · соціальна сатира