Про хоробрість
Борис Олійник
У колгоспі зітхають корови печально,
Бо я дядька везу в лікарню.
Він лежить на гарбі, як святий із Почаєва,
Сивий-сивий і мудро безхмарний.
Поперек йому біль пропікає та ломить,
А він ще й шелестить губами:
– Ти давай через ліс, щоб поменше знайомих,
Бо невдобно – лежу, як барин.
І мені зрозуміла тривога дядькова,
І ніяковість зрозуміла:
Він уперше в житті не править конякою,
А лежить на гарбі без діла.
І од того лице його полум’ям дише,
І зривається з уст трійчатим:
– Це ж сказитися можна, туди його в дишло, –
Цілі дні без роботи качатись!
Потім тихо, сховавши в зіницях болі,
Нахваляється дядько на завтра,
Що оце хоч книжок начитається вволю
Про любов та про космонавтів…
Шкандибає гарба по бруківці райцентру,
Пропускаючи авта коректно.
І стоїть край дороги забута церква,
Як невдалий макет ракети.
А ми їдем двадцятим сторіччям
конякою,
І мій дядько глаголить істину:
– Це ж подумать, яким треба бути одчаякою,
Щоб рішитись в ракету сісти?!
І лежить він на возі, важкий і нароблений,
І сіда йому сонце на лоба.
І незвісно, кому треба більше хоробрості:
Космонавту чи хліборобу?
Про вірш
Побутово-філософська балада про велич непомітного селянського трудового подвигу, де одвічна хліборобська праця зіставляється із пафосом космічної ери.
Історія
Поезія написана в розпал «космічної ейфорії» 1960-х років, коли радянська офіційна пропаганда підносила образ космонавта як абсолютного ідеалу мужності й героїзму доби НТР, часто ігноруючи при цьому виснажливу, напівкріпосну працю колгоспного селянства.
Як представник покоління шістдесятників, Борис Олійник утверджував у поезії культ Матері, Хліба і Селянина-Трударя. Добре знаючи нелегке життя повоєнного українського села, поет свідомо звертається до образу простого дядька-хлібороба, аби переосмислити критерії справжнього героїзму на тлі технологічного ренесансу середини XX століття.
Форма
Вірш написано вільним дольником / тонізованим анапесто-ямбічним віршем із тривким мовним розмовним ритмом, що імітує повільне погойдування гарби та невимушену оповідну оповідь оповідача.
Римування перехресне, неточне та дисонантне («печально — в лікарню», «райцентру — коректно», «конякою — одчаякою»), що органічно відтворює живу інтонацію сільського говору та народної фразеології.
Як читати
Сюжет вірша простий: оповідач везе хворого літнього дядька до райцентрівської лікарні на гарбі. Однак побутова картина сповнена високої внутрішньої духовності: натруджений селянин постає в ореолі святості («як святий із Почаєва»), для якого найбільшим соромом є нестерпне для нього неробство («лежу, як барин»).
Разючий контраст між традиційною архаїкою (коняка, гарба, зітхання корів) і символами ХХ століття (автомобілі, космонавти, ракети) розкриває світоглядну дилему доби. Забута сільська церква біля шляху іронічно асоціюється з «невдалим макетом ракети», наголошуючи на духовному розриві між тисячолітньою традицією та атеїстичним технократизмом.
Кульмінація вірша знімає штучну ієрархію величі: сонце, що сідає на лоба знесиленому хліборобові, перетворюється на космічний німб буття. Філософське питання про те, кому треба більше хоробрості — космонавту чи селянину, утверджує екзистенційну первинність щоденної жертовної праці, яка живить життя на Землі.
Теми: філософська лірика · людина праці · космос і земля · селянська доля · шістдесятництво · справжній героїзм