Прокиньтесь нарешті
Борис Олійник
Олександрові Сизоненку
Народе із трипільських
запорогів,
Древніших за святий Єрусалим, –
Та скільки ж можна
на чужих пророків
Молитися,
не вірячи своїм?!
Невже ти, сивий.
хрещений на криці,
І досі віриш, як дитя, – у сон,
Що прийде хтось
у царській багряниці
І принесе тобі Новий Закон?
Чи задля того всі гріхи за тебе
Спокутував
Розп’ятий на хресті.
Аби чекать, щоб
Він зійшов із неба
Ще й хату твою власну підмести?!
І, замість того, щоб йому навзаєм
Воздати за старждання і жалі,
Ти в капустах зіщулився,
мов заєць,
На власній з діда-прадіда землі.
Вставай та вижени співців нікчемних,
Які вже так зарюмсали тебе,
Що коли кури не склюють знічев’я,
То кіт, їй-бо, у попіл загребе!
Та клич Шевченка крізь
облуддя голе
Обрізаних указів і повчань,
Та просвіти себе його глаголом
І, зрештою, самим
собою стать!
Повстань державо
врівень високостям,
З глибин Трипілля,
як з води й роси,
Щоб, зачудований козацьким зростом,
Запрагнув світ
до тебе дорости!
Про вірш
Пристрасне історіософське послання-інвектива, що закликає український народ позбутися комплексу меншовартості, наївного патерналізму й сліпої віри в чужих месій задля усвідомлення власної величі.
Історія
Поезія присвячена близькому побратимові Бориса Олійника — видатному українському письменникові Олександрові Сизоненку — і створена в період утвердження відновленої незалежності України у 1990-х роках.
Цей час характеризувався суперечливими процесами: з одного боку — відродженням національної символіки, а з іншого — глибокою розгубленістю суспільства, сподіваннями на західних чи східних порадників, політичним популізмом («обрізані укази») та поширенням плаксивого псевдопатріотизму. Олійник звертається до історичної пам'яті як до імперативу державної зрілості.
Форма
Вірш написаний класичним п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих рим (перехресне римування абаб). Ритміка карбується урочистим, біблійно-пророчим строєм, наслідуючи шевченківські послання («І мертвим, і живим...»).
Синтаксис насичений риторичними запитаннями, окликами та анафорами, що створюють динаміку ораторської промови, спрямованої безпосередньо до колективного сумління адресата-народу.
Як читати
Твір розгортає величну історіософську вертикаль від трипільських пракоренів («древніших за святий Єрусалим») через козацьку епоху до сучасності. Автор конструює антитезу між колосальним духовним потенціалом нації та її парадоксальною рабською інфантильністю, коли загартований у битвах народ «у капустах зіщулився, мов заєць».
Олійник гостро таврує патерналістські ілюзії суспільства, що чекає спасіння від чужого володаря в «царській багряниці» або навіть вимагає від Христа вирішувати дрібні побутові клопоти («ще й хату твою власну підмести»). Поет різко засуджує плаксиву хуторянську культуру («співців нікчемних, які вже так зарюмсали тебе»), протиставляючи їй тверде слово Тараса Шевченка як мірило автентичної гідності.
Фінал поезії пропонує концепцію паритетного входження України у світову цивілізацію: не як прохача чи підлеглого, а як тисячолітнього суб'єкта історії («щоб, зачудований козацьким зростом, запрагнув світ до тебе дорости»), що утверджує гордість за власне коріння та відповідальність за державу.
Теми: громадянська лірика · історіософія · шевченківська традиція · національна самосвідомість · інвектива · державність