Прозріння
Борис Олійник
Вже триста з гаком
штатні муедзини
(Не з мусульманських, а з тутешніх крес)
Так гучно скімлять у кущах калини
Над крученою долею Вкраїни,
Що, схоже, мають з того
інтерес.
Часи мінялись,
а вони – однакі,
Хоч починай із чистого листа:
То жебрали маєтність у поляка,
То плакались цареві за невдяку,
При цім обом цілуючи хреста.
А вже народ любили – до невтерпу!
(Зазвичай нишком, щоб не чув москаль).
Та косували масно на Мазепу:
– Ну вже ж і півень, цей старий… мастак!
Що дівці б ще – на гульки до світанку,
Воно ж, старе, звело її в коханки.
При гетьману ж – до смертного одра! –
Клялись Вкраїну боронить запекло.
Але не встигло й гримнуть з-за бугра, –
Умить Петрові продали
Мазепу,
Як той навзаєм –
клятого Петра.
А сам гайнув зі шведами подалі,
Лишивши славних козаків… на палі.
Сидить козацтво над Дніпром ревучим.
Вже й швед цікавиться зоддалеки:
– Воно на палях… ніби й не з руки?
– А нам, – відповідають, – ніби й зручно:
І видно все, аж ген, поза Батурин.
І так же ловко плачуть там бандури!
…Віки пливуть,
А штатні примазенки
В Європі бродять, як і при Мазепі,
Випрошуючи кусень “під народ”.
Та назирають:
скільки хто їм кине
У шапку.
І, загрібши до полтини,
Поза народ
несуть у свій вгород.
Уже ж і воля їм далась, як путнім,
Уже й в Центральній Раді прорекли,
Що ми, пак, суверенні й самобутні,
Та, лиш з Оки гармати заревли, –
Дітей послали умирать під Крути,
Самі ж на закордноння потягли
Оплакувать “безвинно незабутніх”.
І, повернувши із країв замежних,
Уже й тепер – в посутньо незалежній!
Так само плачуть у кущах калини
Над страдницькою долею Вкраїни.
Та лічать до останньої полтини,
І хто, і скільки їм “на сльози” кине.
Та все до Круг женуть, як на пожежу,
Де на могилах
в жалобних одежах
Такі плачі витискують з грудей,
Що вже й народ
по оба побережжя
Замислився:
– А хто ж послав дітей
На вірну смерть, у пазурі ведмежі?
Доскіпуються – і не без причин:
То доки ж слухати оцих манкуртів,
Що кинули дітей на смерть під Крути
Та ще й ридають,
гейби не при чім?!
Чи думають, що нам одбило пам’ять?
Що ми й донині сидимо на палях?
Чи, може, сподіваються вони,
Що нас навік бандурами приспали?
Егей, лукаві, – хай громи вас палять:
Ми вже давно прокинулись,
пани!
Ми вже давно пронизуємо оком
Всю темінь ваших душ,
до глибини
Проїдених, як шашелем, пороком.
Над вами помсти нависає крук.
І, доки сонце обертає круг, –
Вам кам’яніть довічно на колінах,
Вимолюючи прощу у невинних…
Та чи простять вам – вбиті –
із-під Крут,
Якими ви прикрили підлі спини,
За смерть дітей купуючи Вкраїну?!
Про вірш
Уїдлива історіософська сатира та інвектива проти псевдопатріотичного міфотворення, угодовства еліт і спекуляцій на національній трагедії від доби гетьманату до визвольних змагань і сучасності.
Історія
Поезія постала в бурхливий період зламу епох — на межі розпаду СРСР та перших років відновлення державної незалежності України, коли Борис Олійник, поєднуючи статус класика шістдесятництва та активного державного діяча, гостро критикував нову політичну кон'юнктуру, популізм і спроби переписування складних сторінок історії поверховими гаслами.
Твір відображає полемічну позицію поета-неокласика традиціоналістського крила, якого обурювала романтизація колабораціонізму, виправдання зради та безвідповідальність провідників, котрі кидали народ на поталу загарбникам («дітей послали умирать під Крути, самі ж на закордоння потягли»), перетворюючи страждання нації на засіб політичного чи фінансового гендлю.
Олійник звертається до хронічної української біди — «отаманщини», сервілізму еліт перед різними геополітичними полюсами (Варшава, Москва, Стокгольм, західні столиці) та демагогічного плачу над долею України, викриваючи незмінну суть паразитування на патріотизмі впродовж трьохсотлітнього циклу.
Форма
Написано п'ятистопним ямбом із майстерним використанням пірихіїв та подовжених пауз, що надають сатиричній оповіді інтонаційної гнучкості розмовної мови, політичного памфлету та водночас ораторської патетики.
Строфіка астрофічна (вільна строфоїдна композиція з перехресним та суміжним римуванням), насичена прозаїзованими вигуками, парцеляцією, вставними конструкціями та цитатно-пародійними діалогами, які підсилюють бароковий саркастичний тон.
Як читати
Центральним викривальним образом твору є «штатні муедзини» — сатирична метафора демагогів, фальшивих речників нації, які голосять у «кущах калини» (деконструйований національний архетип), маючи із цього прямий корисливий «інтерес». Олійник блискуче знімає ореол сакральності з канонізованих трафаретів, показуючи вічне українське дворушництво.
Історична вертикаль розгортається від гетьмана Івана Мазепи та батуринської катастрофи до Центральної Ради й битви під Крутами. Поет уводить гіперболізовану, моторошно-гротескну картину («сидить козацтво над Дніпром ревучим на палях... і видно все, аж ген, поза Батурин»), де жертовність простого люду протиставляється цинізму ватажків, які рятуються втечею.
Саркастична лексика («примазенки», «загрібши до полтини», «під народ») руйнує псевдоелітарний міф і виявляє гірку правду про розрив між проводом і народом. Філософський пафос вірша — це не заперечення державності, а гірке прозріння щодо того, що справжня свобода неможлива без тверезої історичної самокритики та подолання фатального комплексу зради.
Теми: історична пам'ять і самокритика · сатира на псевдопатріотизм · зрада та угодовство еліт · трагедія батурина і крут · доля українського народу · політична інвектива