Розмова з учителем
Борис Олійник
Старомодний поет
ген із того наївного часу,
Де ще княжила совість і честь викликали на звіт, –
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу вибрався у потойсвіт.
Мов сновида,
бреду у слизькій до огидності твані,
Де жують, і жеруть,
і злягаються на видноті,
І над Вічним вогнем потирають долоні захлані,
І справляють нужду
на солдатські могили святі.
І снують, і кишать,
і розпродують все, до зернини.
В цьому хижому шабаші
я – одинокий, мов перст.
А довкруг – ні душі,
позаяк замість душ – порожнини,
Лиш такий же самотній до ніг моїх тулиться пес.
Що за скрегіт вночі?
Углядаюся в темінь погрозну:
Двоє чад із надгробка здирають дідівську зорю
І здають дефіцитну –
за мірою циніків – бронзу,
І на виручку колються,
сходячи в землю сиру…
І коли вже здушило щось темне відразно і вогко –
Спам’ятався:
стою біля хати в далекім… колись.
Із вікна мені світить дитинства довірливий вогник,
А над книгами звично
мій перший учитель схиливсь.
Він пита мене:
– Сину, а що це ти зблід, як з навроків?
– Та приснилось, – затнувся, –
таке… хоч на дерево лізь.
– То, козаче, не сон.
Прогуляв ти в дитинстві уроки –
Саме ті, на яких ми проходили…
капіталізм.
Про вірш
Гірка сатирично-апокаліптична притча про моральну деградацію пострадянського соціуму доби первісного нагромадження капіталу крізь призму втрати ідеалів учительства і святинь.
Історія
Поезія написана в 1990-х роках — у період глибокої економічної руїни, девальвації моральних цінностей і шокової капіталізації України після розпаду СРСР. Борис Олійник, вірний ідеалам комуністичного гуманізму та пам'яті про війну, надзвичайно болісно сприймав цинізм нового ринкового середовища, зубожіння інтелігенції та криміналізацію суспільства.
Твір відображає особисту світоглядну драму поета як «старомодного» митця епохи шістдесятництва, який раптом опинився чужинцем у світі споживацтва, розграбування народних багатств та мародерства на могилах ветеранів.
Форма
Написано переважно шестистопним (із фрагментами п'ятистопного) амфібрахієм з перехресним римуванням і цезурами, що створює важку, розважливу оповідну інтонацію, притаманну філософським баладам чи кошмарним візіям.
Вірш побудований за принципом баладного сюжету: від візіонерського блукання в інфернальному «потойсвіті» через кульмінаційну зустріч із мародерами — до раптового пробудження в реаліях учительської хати з дотепно-трагічним фінальним пуантом.
Як читати
Образний простір першої частини розгортається як інфернальна антиутопія, змальована в естетиці потворного й огидного: «слизька твань», де «жеруть і злягаються», осквернення Вічного вогню, продаж «усього до зернини». Метафора «замість душ — порожнини» діагностує тотальну духовну ентропію посттоталітарного безчасся, де єдиною живою істотою виявляється безпритульний пес.
Епізод із наркоманами, які здирають бронзову зірку з солдатського обеліска («здають дефіцитну... бронзу»), втілює найтяжчий для Олійника гріх — наругу над пам'яттю полеглих у Другій світовій війні заради миттєвої хімічної ейфорії самознищення («і на виручку колються, сходячи в землю сиру»).
Фінальний діалог із першим учителем здійснює перехід від містичного жаху до гіркої соціальної іронії. Репліка вчителя про прогуляні уроки, «на яких ми проходили... капіталізм», розкриває парадокс покоління, яке вважало радянські ідеологічні карикатури про «загниваючий світ» вигадкою, аж поки не зіткнулося з найдикішими формами соціального хижацтва віч-на-віч.
Теми: дикий капіталізм 1990-х · осквернення пам'яті та святинь · деградація моралі й духовна ентропія · образ першого вчителя · самотність митця-шістдесятника · гірка соціальна іронія