Спомин
Борис Олійник
– А ти пам’ятаєш… а ти пам’ятаєш мене…
ще не сивого?
А я ще тебе пам’ятаю,
як ластівку з маю. –
Від подиву очі її
стали синіми-синіми:
– Я все пам’ятаю, мій голубе…
все пам’ятаю…
І глянула так –
аж хитнуло від острого болю.
– Я знаю, – стемнів, – що завдав тобі горя немало.
Що, може б, ти… з іншим знайшла собі кращої долі…
Прости. Не хотів.
А виходило якось невдало.
Погладила чуб його сивий,
мов трави схололі.
Всміхнулася так, що вернулася ластівка з маю.
– Якої ж мені ще бажати, мій голубе,
долі,
Коли я твій перший цілунок
і в снах… пам’ятаю?
Про вірш
Проникливий лірико-драматичний діалог двох літніх людей крізь призму пройдених років, нездійснених сподівань та непроминущої вірності першому почуттю. Твір сповнений тихої світлої елегійності, ніжності, прощення та шляхетного примирення з плином життя.
Історія
Вірш належить до зрілого періоду творчості Бориса Олійника другої половини 1970-х років, коли в його ліриці значно посилилися елегійні роздуми над незворотністю часу, підсумками людської долі та природою моральної відповідальності перед тими, кого любив.
В українській поетичній традиції тема пізньої зустрічі колишніх закоханих має багату історію (від Франкових мотивів до Рильського), проте Олійник інтерпретує її без мелодраматизму, виводячи на перший план психологічну чистоту, душевну делікатність і внутрішній аристократизм простих людських почуттів.
Форма
Вірш написано шестистопним амфібрахієм (з окремими ритмічними цезурами), чия пісенно-хвилеподібна природа ідеально передає задушевну плинність сповіді, розважливість бесіди та уповільнене дихання спогадів.
Строфічна будова спирається на три катрени з перехресним римуванням (АбАб), де майстерно застосовано інтонаційні повтори («а ти пам’ятаєш… а ти пам’ятаєш», «синіми-синіми», «ластівка з маю»), що надають віршу замкненої гармонії та музичності романсу.
Як читати
Композиція твору розгортається як мініатюрна психологічна драма-діалог, де кожна репліка містить величезний айсберг невисловленого життєвого досвіду. Зоровий паралелізм «не сивого» юнака і «сивого чуба, мов трави схололі» конденсує в собі трагічний часовий розрив, який, утім, виявляється безсилим перед світлом незгаслої пам'яті.
Символічний образ «ластівки з маю» уособлює дівочу чистоту, весну надій і первозданну красу кохання, яка повертається в усмішці героїні попри пережите горе («Всміхнулася так, що вернулася ластівка з маю»). Кольористика твору витримана в контрасті між потемнінням ліричного героя від провини («стемнів») і бездонною синявою всепрощальних жіночих очей.
Філософський підтекст вірша утверджує благодать абсолютного прощення: жінка знімає з чоловіка тягар самодокору за «невдало» збуту долю, доводячи, що навіть один збережений у снах перший поцілунок виправдовує всі життєві негаразди й робить пережите буття благословенним.
Теми: перше кохання · прощення і пам'ять · плин часу і старість · душевна шляхетність · вірна любов · елегійний спогад