Синівське
Борис Олійник
Диптих
І
Застилають столи господині
від хати до хати.
До травневої учти
збираються мовчки солдати.
Зоддалік, при вікні, стала пам’ять війни
І ніколи уже од вікна не відійде.
Обнялися по-братськи,
неначе побачились вперше.
Пожурилися трохи,
що стало з літами їх менше.
Пораділи весні, що зростають сини,
Тужавіють сини, а вони опадають…
Я вклоняюся вам по-синівськи доземно,
солдати.
Я молюся на ваші святі перемоги і втрати.
Тільки ж ви не сурміть
ув останній похід,
Тільки ж вічно живіть.
Ми вам рясту у ноги
постелим від хати до хати.
Надаруєм онуків, немов ластів’яток,
до свята.
Тільки ж ви, доки світ,
не відходьте в граніт,
Тільки ж вічно живіть!
ІІ
Чи не досить, поете?
Війна рокова
Сорок літ як в траншеях дріма.
І в солдатських листах вигасають слова,
Та й самих адресатів нема.
І не варто полохати маминих снів –
Хай їм ліпше онуки гудуть.
І не треба гіпербол: полеглих синів
Вже й пороги отецькі не ждуть.
Гей, на ратних полях – полини, полини.
Забуття осіда, як зима…
Так чому ж я і досі біжу із війни?
Запитав би, так… батька нема.
І летять жайворонням у ті полини
Онучата, мов доля сама.
Так чому ж я і досі біжу із війни?
Запитав би, а й неньки нема.
Час од спалених весен втіка в голубе.
Тільки ж пам’ять рокоче в диму:
– Ти про себе забув.
Так запитуй себе,
Щоб тебе не спитали:
чому?!
Про вірш
Масштабний громадянсько-філософський диптих про священний борг живих перед поколінням фронтовиків, небезпеку історичного безпам'ятства та незгоєну травму синів, які зростали без загиблих батьків. Пафос поезії поєднує урочисту сакральну оду та гнівну, безкомпромісну самоперевірку совісті.
Історія
Твір написано до 40-річчя завершення Другої світової війни — у часи, коли покоління безпосередніх учасників бойових дій почало катастрофічно швидко відходити у вічність («опадати»), а в суспільстві наростала тенденція до парадно-ювілейної рутинізації трагедії та поступового забуття ціни Перемоги.
Для Бориса Олійника, чий батько загинув на фронті під Охтиркою, тема воєнного дитинства була особистою незагоєною раною. Диптих відображає болісний перехід шістдесятників у пору зрілості, коли діти війни самі стають дідами, але продовжують нести в собі генетичний страх і біль повоєнного сирітства.
Форма
Диптих побудовано на різкому контрасті метрики та інтонацій двох частин: перша частина написана урочистим, широкодиханним дольником/гекзаметроподібним анапестичним віршем із пружними ритмічними спадами й рефренами-молитвами («Тільки ж вічно живіть!»), що відтворюють атмосферу ритуального бенкету пам'яті.
Друга частина переходить у жорсткий, карбувальний чотиристопний ямб із перехресним чоловічим і жіночим римуванням, насичений саркастичними авторефлексіями, тривожними ретардаціями та рубаними питаннями-відповідями, що створюють ефект напруженого внутрішнього суду.
Як читати
У першій частині фронтовики зображені як священне братство, що тане на очах («стало з літами їх менше»). Контраст між «тужавінням синів» і «опаданням батьків» передає біологічну й історичну невідворотність зміни поколінь. Мотив «не відходьте в граніт» є пристрасним протестом проти монументалізації живої людської пам'яті, спробою затримати живих свідків весняним «рястом у ноги» та дарунком «онуків, немов ластів'яток».
Друга частина вибухає самоіронічним і тривожним викликом уявного опонента («Чи не досить, поете? Війна рокова сорок літ як в траншеях дріма»). Полин виступає наскрізним метафоричним символом гіркоти поминання й безпам'ятства, що насувається, як зима. Образ «і досі біжу із війни» розкриває синдром дитячої воєнної травми, яку не лікує навіть сорокарічний часовий дистанціал.
Кульмінаційний фінал перетворює синівську скорботу на імператив громадянської відповідальності. Голос пам'яті («рокоче в диму») вимагає нещадного самозвіту перед собою та мертвими предками: забути свій корінь і жах війни означає втратити власну моральну ідентичність і приректи нащадків на нові катастрофи.
Теми: пам'ять про війну · синівський борг · покоління ветеранів · дитинство без батька · загроза забуття · совість і відповідальність