Триптих
Борис Олійник
І
Вітер шугнув за пазуху –
Лоскітно під грудьми.
Чайкою стала запаска,
Руки звели крильми.
Вітер шепнув:
“Злітаймо!
Поговір – лихо з ним!
Знаю: щоніч притайно
Тужиш за тим… одним”.
Охнула неутішно:
“Змилуйся – не мани.
Я б же до нього й пішо –
Через стерню й терни!”
Впали на груди коси,
Чорні, немов журба.
“Думалось… не збулося”.
Схлипнула:
“Не судьба.
Зорі ж – мов царські гривні!
Тихше – законний спить.
Ти хоч до перших півнів,
Вітре,
зі мною посидь”.
ІІ
Вітер шугнув під пахви
І перебіг грудьми.
Стала сорочка птахом,
Руки знялись крильми.
Вітер шепнув:
“Летімо!
Тут недалеко… мить.
Ти ж за її очима
Тужиш із юних літ”.
Важко зійшлось надбрів’я.
Вирвалось на жалю:
“Господи, як любив я…
Як я її… люблю!
Тільки ж – не довелося.
Винні, мабуть, оба.
Думалось… не збулося.
Сталося… не судьба.
Тихше, поснули діти,
Вірна дружина спить.
Ти ж хоч на дрібку миті,
Вітре,
зі мною посидь”.
ІІІ
Зорі – немов лампади.
Місяць пішов на спад.
Тільки –
через леваду.
Двоє в журі не сплять.
Б’ються крильми щоночі
В клітці своєї судьби.
Вітер в кущах регоче:
– Мучтесь,
коли – раби!
Про вірш
Драматичний вірш-поліфонія про трагедію нездійсненого кохання двох душ, розведених життєвими долями, чий внутрішній бунт проти шлюбних пут розбивається об власну душевну рабську покору.
Історія
Поезія представляє інтимно-філософську грань творчості Бориса Олійника, яка в радянський час нерідко лишалася в тіні його громадянської лірики. Твір розкриває глибинний традиціоналізм українського світовідчуття, де поняття морального обов'язку, шлюбного «закону» й громадського осуду («поговору») стають нездоланною перепоною для пристрасті.
У «Триптиху» поет переосмислює фольклорний мотив пориву людини до вільної стихії природи на противагу регламентованому патріархальному соціуму, сягаючи рівня високої неоромантичної психологічної драми.
Форма
Композиція твору відповідає жанру триптиха із суворою симетрією частин: перша частина — жіночий монолог-сповідь, друга — дзеркальний чоловічий монолог, третя — синтезуючий фінал-вирок автора/стихії.
Віршовий розмір перших двох частин — тристопний анапест із поєднанням дактилічних і чоловічих клаузул, що надає мові поривчастості, крилатого дихання вітру. Римування перехресне, точне й багате на фольклорні асонанси.
Як читати
Образна система базується на дзеркальній паралелі двох монологів, сповнених пташиної метафорики: запаска жінки стає чайкою, а сорочка чоловіка — птахом, чиї руки тягнуться до польоту крильми. Це свідчить про абсолютну духовну єдність героїв, яких розділяє лише левада, але навіки розлучає життєвий «закон».
Вітер виступає класичним романтичним деміургом і спокусником, який провокує закоханих розірвати ланцюги обов'язку. Проте обидва герої, хоч і роздираються незгаслою тугою («як любив я... як я її... люблю!»), добровільно обирають жертовність заради сплячих дітей та законного шлюбу, покірно шепочучи фатальне: «не судьба».
Фінальна частина триптиха різко змінює регістр: лірична ніжність і співчуття витісняються жорстоким сарказмом стихії. Регіт вітру («Мучтесь, коли — раби!») є метафізичним вироком людському страху перед свободою, перетворюючи зворушливу драму вірності на екзистенційну трагедію добровільного полону в «клітці своєї судьби».
Теми: нерозділене кохання · шлюбний обов'язок · внутрішнє рабство і свобода · символіка вітру і крил · драма нездійсненного · духовний розлам