Ти гукай не гукай, а літа не почують.
Все біжать та спішать – хоч співай чи ридай…
От би взнать: а вони ж хоч човнами кочують
Чи наосліп женуть, як глуха череда?
А навіщо? Хай діти оцінюють чесно.
Ми жили. І дарма ще не всі ми орли, –
Як покличуть на звіт, ми спокійно воскреснем.
Хай Історія судить. Жили, як змогли…
Та воно-то гуртом під Історію можна:
Там – проскочиш, а там – проведуть ордени.
Інша справа – сини. Чи наважиться кожен
З нас воскреснуть, коли зажадають сини?
Глибокий екзистенційний роздум про сенс прожитого віку та подвійну мораль історичної епохи, де фальшивому виправданню колективними заслугами протиставляється безкомпромісний моральний суд власних дітей.
Твір написаний у період брежнєвського «застою» 1970-х років, коли суспільство заколисували міфами про історичні звершення, трудові подвиги та масове нагородження орденами задля приховування моральної кризи та ідеологічного застою.
Як представник шістдесятників, що болісно переживав розрив між високими ідеалами юності та компромісами зрілого віку, Борис Олійник порушує тут небезпечну для радянського дискурсу тему фальшивості офіційного колективного звіту («проскочити під прапорами») перед правдою наступного покоління.
Поезія структурована у три шестирядкові строфи (секстини) або комбінацію катренів з дистихами, де основний ритмічний малюнок базується на різностопному анапесті з перехідними дольниковими коливаннями, що створює ефект живої розмовної сповіді.
Римування перехресне (аБаБ), де чергування точних і асонансних рим передає стихійну невимушеність внутрішнього монологу, який поступово переростає у напружену моральну драму.
Твір розпочинається з фольклорно забарвленого мотиву втікання часу («літа не почують»), де ліричний герой шукає метафору для плину людського життя: чи це осмислене кочування «човнами», чи стихійний, засліплений рух отари («як глуха череда»). Перша частина звучить майже примирливо, ілюструючи втому покоління, яке намагається заспокоїти себе банальним фаталізмом: «Жили, як змогли…».
Центральний конфлікт вірша криється в антитезі двох судів: абстрактного суду «Історії» та конкретного суду «Синів». Олійник блискуче викриває механізм колективного конформізму («гуртом під Історію можна: там – проскочиш, а там – проведуть ордени»), де офіційні регалії та міф про масовий подвиг стають ширмою для боягузтва і компромісів із совістю.
Фінальне запитання виводить проблему на есхатологічний рівень: чи має право людина сподіватися на духовне воскресіння, коли в її очі подивляться рідні діти й спитають про особисту правду без прикриття чужими гаслами. Сини в поезії — це символ непідкупної моральної свідомості та вищої людської гідності, перед якою безсилий будь-який офіціозний пафос.
Теми: філософська лірика · батьки і діти · суд історії та суд совісті · відповідальність поколінь · сенс життя · моральний вибір