Ти зброєю світ собі в ноги послав,
Забувши в гордині без міри:
Хто руку оружно підняв на іслам, –
Вважай, підписав собі вирок.
Лишень на одрі, Бонапарте, осяг
Колишнє пророче знамення:
Тому, хто на світ православний посяг,
Нещадною Долею значено шлях
На острів Святої Єлени.
Ти, заміром темним здобувши вінець
І гетьманську владу підступно,
Затям, що по всьому надійде кінець,
Бува, що й на лаві підсудних.
Історіософське застереження проти гордині завойовників та імперського мілітаризму, побудоване на паралелях між крахом світових агресорів і неминучою відплатою за посягання на чужі святині та підступне захоплення влади.
Поезія постала в пізній період творчості Бориса Олійника, коли поет активно поєднував літературну працю з державною та міжнародною діяльністю, зокрема в Парламентській асамблеї Ради Європи. Цей час позначений загостренням глобальних геополітичних та релігійних протистоянь — від воєн у Перській затоці та на Балканах до збройних конфліктів на пострадянському просторі. Як публіцист і дипломат, поет гостро реагував на спроби одноосібного силового диктату у світовій політиці та внутрішньополітичні узурпації влади.
У творі чітко прочитується реакція автора на сучасні йому воєнні експансії проти ісламського світу та на руйнування багатовікового міжцивілізаційного балансу. Водночас апеляція до образу «підступно здобутої гетьманської влади» відсилає до болісних зламів українського державотворення 1990-х років, застерігаючи новітніх керманичів перед судом історії за політичний егоїзм, зраду національних інтересів і зневагу до моральних засад буття.
Вірш написано силабо-тонічним тристопним анапестом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що створює карбувальний, ораторський і карбований публіцистичний ритм, подібний до громадянських інвектив Тараса Шевченка. Метрична пульсація підсилюється цезурами та зміною інтонацій від викривального монологу до апокаліптичного вироку.
Строфіка спирається на розімкнений чотиривірш із перехресним римуванням (абаб), збагачений у другій частині розширеною секстиною з внутрішніми звуковими перегуками. Рими переважно точні, подекуди асонансні (іслам — вирок, осяг — знамення — посяг — шлях), що увиразнює карбовану проповідницьку риторику поета-трибуна.
Образна тканина твору структурована навколо архетипу неминучої історичної відплати (Немезиди) за порушення сакральних меж буття. Автор синтезує повагу до ісламської цивілізації та захист православної духовної традиції, стверджуючи екзистенційну рівноправність і недоторканність світових релігійних ойкумен перед обличчям бездушного мілітаризму. Агресор, що «зброєю світ собі в ноги послав», стає втіленням люциферичної гордині, яка неминуче веде до метафізичного самознищення.
Історична постать Наполеона Бонапарта та символ його фіналу — безлюдний острів Святої Єлени — постають вічною метафорою безславного краху будь-якого глобального панування, збудованого на насильстві й загарбництві. Пророче знамення долі виступає вищою трансцендентною силою, яка перетворює тріумфальні лаври завойовника на попелище самотності та небуття.
У фінальній частині поет майстерно перекидає смисловий міст від глобальних військових імперій до локальної площини: «вінець і гетьманська влада», здобуті зрадою та інтригами, десакралізуються. Автор знімає ореол величі з узурпаторів, попереджаючи, що замість історичного безсмертя їх чекає безповоротний кінець на судилищі власного народу й на ганебній лаві підсудних.
Теми: історіософія та суд історії · антивоєнний пафос · покарання за гординю · релігійна толерантність · відповідальність влади · гетьманство і мораль