Як упав же він
Борис Олійник
Як упав же він
на білий
На останній сніг весни, –
Налетіли гуси
та й сіли
В узголів’ї, мов сни.
А із сну виходить мати
На тесові на мости.
“Гуси, гуси, гусенята,
Візміть мене на крилята,
Візьміть мене…” –
і затих.
Стрепенулись гуси злякано
Та й на гук вожака:
Загорівся сніг
маками
Під грудьми у вояка.
Гей полинули ж далеко
Ув останній тихий сон,
Де вимощують лелеки
Гнізда колесом.
Вийшла мати в синій вечір,
А з високої імли
Впали гуси їй на плечі
І заплакали.
Похитнулася, мов колос,
Без ридання і молитв,
Тільки сивим квітом коси
Материні зацвіли,
Тільки десь за верболозом,
На калиновім мосту,
Пропекли дівочі сльози
Білопінную фату.
Знову гуси у заплаві
Гублять втому голубу…
Виросли сини біляві,
Тільки ж він русявим був.
І питають матір хлопці,
І питаються гостей:
– А чому, як сходить сонце,
Сніг багрянцяами цвіте?
Не питайте її, милі,
Не будіть далекі сни…
Він колись упав
на білий,
На останній сніг весни.
Про вірш
Прониклива фольклоризована балада-реквієм про загибель молодого воїна на весняному снігу, вічну материнську скорботу та спадкоємність поколінь, що зростають під знаком незгасної жертовності полеглих.
Історія
Твір належить до найяскравіших зразків неофольклорної лірики Бориса Олійника 1960-х років, у якій традиція українського народного голосіння, баладної поетики та рекрутських пісень органічно поєдналася з модерним гуманістичним посилом шістдесятництва.
Олійник звертається до трагедії мільйонів українських юнаків, які полягли під час весняних наступальних операцій 1944–1945 років на порозі Перемоги. Зіткнення квітучого весняного відродження природи та кривавої смерті бійця стало для поета архетипною моделлю трагічної української історії.
Форма
Балада побудована на гнучкому тонічному вірші, спорідненому з коломийковим та баладним народнопісенним речитативом (поєднання хореїчних та дактилічних інтонацій). Чергування чоловічих і жіночих рим вирізняється фольклорною природністю й мелодійністю.
Композиція циклічна, обрамлена мотивом падіння «на білий, на останній сніг весни». Діалогічні вкраплення, паралелізми («виросли сини біляві – тільки ж він русявим був») та пісенні звертання («гуси, гуси, гусенята») надають текстові рис обрядового дійства.
Як читати
Образна тканина поезії суцільно насичена прадавніми міфопоетичними кодами. Гуси, що сідають в узголів'ї мов сни, і лелеки виступають психопомпами — провідниками душі у потойбічний світ («ув останній тихий сон»). Образ матері, що виходить на «тесові мости», та коханої на «калиновім мосту» черпає силу з баладних плачів за вбитим лицарем-козаком.
Колористика твору збудована на виразному драматичному контрасті білого (сніг, коси матері, дівоча фата), багряного (кров бійця, що «загорілася маками», вечірня зоря) та синього (синій вечір, заплава, голуба втома). Трансформація крові на снігу в розквіт маків кодує невмирущість життя через жертовність.
Фінальна сцена розмови нових поколінь («хлопців білявих») із сивою матір'ю про багряні сніги розкриває таємницю історичної пам'яті. Метафора передчасного посивіння без сліз («без ридання і молитв») увиразнює німу велич материнського горя, яке оберігає нащадків від чорного відчаю, плекаючи пам’ять про ціну миру.
Теми: загибель воїна · материнське горе · неофольклорні мотиви · символіка природи · пам'ять поколінь · баладний реквієм