За рікою тільки вишні
Борис Олійник
За рікою тільки вишні…
тільки вишні… тільки вишні
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
Це тому, що цього ранку
з-над ріки умовним стуком
Вірний дятел мені вістку переслав,
Що, мовляв, на видноколі
засвітилася розлука,
Що печаль до мене плине в два весла.
Це тому, що за рікою
тільки вишні… тільки вишні,
А у річці скаламучена вода.
Це тому, що цього ранку
ти на берег мій не вийшла
І не вийдеш – мені дятел передав.
Це тому, що в цьому світі
загубитися не важко
Між провулків, віражів і вітражів.
Це тому, що інші встигли
обірвати всі ромашки, –
А мені тепер на серці ворожить?
Це тому, що мені в серці
поселилась тиха мука,
Це тому, що… це тому, що…
це тому,
Що на обрії моєму
засвітилася розлука
І розтала у вишневому диму.
Про вірш
Пронизана витонченим сумом лірична елегія про передчуття розлуки, самотність людської душі та втрату гармонії у стрімкому й відчуженому світі.
Історія
Поезія є зразком тонкого лірико-філософського крила творчості Бориса Олійника кінця 1960-х — 1970-х років. У цей час автор звертається до осмислення самотності індивіда в просторі модерного світу, де прадавній затишок патріархального природного буття вступає в дисонанс із урбанізованим рухом цивілізації.
Образний лад вірша глибоко вкорінений в український пісенний фольклор: вишні, ріка, перевізник-розлука та пташині вісті є класичними топосами народних пісень про нещасливе кохання. Водночас поет модернізує цей код, вводячи мотиви метушні, розгубленості й відчуження міської доби.
Форма
Твір написано п'ятистопним анапестом із цезурою та анафоричними підхватами, що створює широку, протяжну, хвилеподібну мелодику, споріднену з романсовою або шансонною баладою. Римування перехресне з чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Вірш побудовано на граматичному й синтаксичному паралелізмі: конструкція причинності ('Це тому, що...') повторюється багаторазово, утворюючи анафоричний каркас поезії та створюючи психологічний ефект самонавіювання і спроби раціоналізувати невимовний душевний біль.
Як читати
Поетичний простір чітко розмежований рікою — міфологічним рубежем між світом близькості та світом утрати. Мотив каламутної води традиційно віщує біду й зраду. Рефрен 'тільки вишні… тільки вишні… тільки вишні' за рахунок тавтологічної градації та трикрапок перетворюється на щемливий плач за недосяжним щастям: вишневий сад залишається на тому березі як знак утраченого раю.
Образ дятла як вісника біди ('умовним стуком... вістку переслав') вносить до елегії нотку гіркого очуднення й напівказкової іронії, за якою ховається безпорадність перед фактом розриву. Розлука персоніфікується у бароково-міфологічному ключі ('печаль до мене плине в два весла'), уподібнюючись до човна Харона, що безжально перетинає ріку людських сподівань.
Особливої філософської глибини віршу надає контраст між традиційним ворожінням на пелюстках ромашки та жорстокими реаліями сучасності: 'в цьому світі загубитися не важко / Між провулків, віражів і вітражів'. Звукопис алітерацій ('віражів і вітражів') передає хаотичний рух міського буття, де коханню немає місця. Фінальне зникнення розлуки 'у вишневому диму' залишає фінал відкритим у своїй трагічно-елегійній красі.
Теми: елегія кохання · передчуття розлуки · душевна самотність · відчуження в модерному світі · символіка ріки й вишневого цвіту · романсова лірика